З часів неволі. Сосновка-7

— Думаю, що криворотий Агєєв буде вельми радий, бо кого ж як не його поставлять на місце Коломитцева. А тепер скажи, Арсене, чи буде майор Агєєв кращий для в’язнів за Коломитцева?

— Не буде!

— Так, не буде. Буде гірший, бо ж дістане можливість мстити нашим повстанцям. Кожного ранку, голячись, він дивиться в дзеркало на свою покалічену пику і проклинає повстанців. І кожного ранку діставатиме стимул до помсти. Тепер він підлеглий і змушений стримуватися, а хто його стримуватиме, коли стане начальником? Ніхто!

— Отож, — сумно зітхнув Арсен, — навіть убити начальника — не вихід, бо не вигідно. Де ж вихід? Що, виходу немає?

За пару днів знову підійшов до мене і відновив ніби перервану розмову про слова Коломитцева. Я намагався представити ту розмову як таку собі звичайну буденну політико-виховну вправу великого начальника, який час від часу вважає за необхідне особисто проводити виховні бесіди з в’язнями. Гадаю, що це йому треба для звітів. Скляра не дуже заспокоювали мої міркування. Він замовк.

— Авжеж, піду, — раптом обізвався вголос, ніби стрепенувшись від сну.

— Ти щось кажеш? — питаю.

— Та нічого, нічого.

Я здогадався, що Арсен вів якийсь діалог сам з собою і не став йому докучати запитаннями.

— Нічого, Левку, це я так. Трохи задумався. Яка задуха в цьому світі! Як все звузилося! І в які тісні рамки загнало людину! Для життя не лишили простору. І здається, що рабська покірність вигідна навіть своїм. О, ні, ні! Я цього прийняти не можу! Тобто я не можу цього більше терпіти! Я прорву коло заборон!

Скляр наче не помічав мене. 1 говорив наче не зі мною, а з кимось далеким, може, абстрактним. І не перебивав його, а лишень вслухався в діалог Арсена з кимось невидимим. Потім поволеньки став відставати й відставати і непомітно залишив його на самоті з собою.

Я ще чув, як він продовжував:

— Я вистрибну з обруча цих всіх “не можна”, “не вигідно”, “не час”, “ще буде час”… Мана це все. Це слабкість моїх побратимів і їхня самоомана. Є українська вічність. І вона потребує жертв. Без жертв не буває свободи. Смиренність гасить свободу. І коли вони бояться приносити жертви, вони знецінюють свободу, бо роблять її нікому не потрібною. Інтереси свободи України вони поволі, може, навіть непомітно для самих себе, підмінили інтересами своїх родин, а в інтересах їхніх родин залишатися живим, повернутися до їхніх хат і зосередити всі сили на своєму маленькому родинному господарстві. Велика ідея витатиме над ними високо-високо і зовсім не заважатиме їм порпатися в городі і дбати про своє маленьке сімейне кубельце.

Біля барака хтось гукнув Арсена. Він відгукнувся і побачив у бараці звичайне в’язенське життя. Ніхто там нині не думав про небо. І Арсенові здалося, ніби він спустився до цих знайомих в’язнів у це приземлене буденне товариство. Звідкілясь зверху — такий недоречний зі своїми високими мріями. Добре, що вони не підозрюють про його настрій, а зовні він такий самий, як і всі вони.

За пару днів Кравчук зустрів мене і питає про настрій Скляра.

— Він якийсь дуже зосереджений на своїх думках, — почав я. І настрій у нього не просто невеселий — від нього віє трагізмом. Скажи, Степане, відколи ним опанував цей настрій?

— Знаєш, Левку, у кожного бувають періоди журби. Героїчне місце у національно-визвольній боротьбі підносить людину на рівень національного оптимізму, але не можеш перебувати постійно у оптимістичному настрої, коли що не день, опиняєшся ось у цих зеківських умовах, коли у неділю і будень носиш чорну куфайку і на голові чортвіть-батька знає що: і не військова пілотка, і не жидівська ярмулка, а щось таке, що обличчя кожного зека робить смішним чи дурним, або клоунським. Суперечність між високим призначенням і оцим нікчемним і принизливим життям і викликає час від часу журбу. Може, і в Скляра це той період.

— А ти не думаєш, що в його душі тепер щось глибше, драматичніше?

— Може бути, хоча навряд.

— А коли на зека находить не просто дводенна журба, а щось значно глибше, у який бік воно розвивається: у бік зради, чи в бік втечі?

— Знаєш, Левку, людей, що йдуть на крайнощі на ділі, а не на словах, зовсім мало, либонь, менше одного відсотка. Переважно пожуриться-посумує-потужить день-два-три та й повертається до бадьорого ділового настрою. Може, так буде і зі Склярем.

— Степане, розваж його тугу. Походи з ним, розкажи, що його чекає не тільки Україна, а й багато жінок, що нудять світом без чоловіків. Серед них він знайде собі з доброю душею і роботящими руками. Я знаю, що ні ти, ні я не вміємо дивитися на життя як на сценічну гру, яка не варта того, щоб у ній бачити щось серйозне і тяжко переживати. Але спробуй вдатися до грайливого й пустотливого тону, зобрази роль людини, яка не задумуючись глибоко, йде по життю, весело граючи комедію людського життя.

— Пане Левку, не вийде така п’єса щодо Скляра. Він — людина, яка серйозно сприймає життя і свою життєву місію ставить вельми високо. Грайливий тон не для його вдачі. Тобто він може будь-що переводити в жарт, та жарт же — хвилевий настрій. Він неспроможний зачепити людську душу глибше.