З часів неволі. Сосновка-7

Прецінь, добре діло упевненість у своїх силах, у собі. Але коли при цьому забувають про реальні обставини безпосереднього і дальнього суспільного оточення, тоді з’являється не людина, яка впливає на розвиток навколишніх обставин і яка більшою чи меншою мірою підкорює їх своїй волі, а Дон Кіхот: він — одне, обставини — інше. І неспівмірність, невідповідність дій ситуаціям викликає лишень сміх: замість взяти багато доброго з книги, вони стали її жертвами, до того ж ажіотаж швидко примножував ці жертви.

Зрештою, шкоди від цього нікому не було, бо бурління душ не вилилось в якісь практичні дії, а обмежилося лише психологічними турбуленціями.

Мода на лікування бджолами ущухла тоді, коли Дужинський після джмеля потрапив до лікарні, трохи не сконав і пролежав там два дні. Мода наслідувати образи Ніцшевої надлюдини тривала значно довше, близько року, заки здоровий глузд остудив збурену уяву моїх друзів і опустив на твердий ґрунт грішної землі. Хоча, як на загал, то краще переоцінювати свої сили, ніж недооцінювати їх.

Якось увечері зібрався чималий гурт молодих коломийчан: Германюк, Струтинський, Ткачук, Площак, Юрчик, Тимків, тернополянин Кравчук, волиняк Андрусяк, був звичайно і я. До нас підійшов командир тернопільської військової округи Омелько Польовий: “Слава Йсусу Христу!”

— Слава навіки! — відповіли.

— Чого не співаєте?

— Справді, — відізвався Ткачук. І до мене: — Заспіваймо!

Він почав, а всі підхопили повстанської:

Жовто-блакитний стяг над нами має,
Високо лине він до ясних зір.
На ньому Тризуб золотом сіяє,
Щоб нас з’єднати всіх з долин і гір.

Приспів

Хто живий, вставайте в бій до перемоги,
За Вкраїну-неньку, за народний стяг!
О, краю наш рідний, мов сонце погідний,
Ми твої невтомні молоді бійці.
Хвилює море, гори багряніють,
Несеться волі подих по степах.
Червоні банди хутко заніміють, —
Ми йдем до бою на визвольний шлях.

Приспів

Хай лютий ворог сипле бурі, громи,
Хай орди сунуть лавою на нас.
За прапор битись будем без утоми,
Бо шал у наших грудях не погас.

Приспів

— Давайте перейдемо подалі від штабу, — запропонував Польовий. — Можна до лікарні. Звідти менше долітатимуть звуки до чергового офіцера. Усі погодилися. І, співаючи, перейшли, далі. І я завів:

Тече річка невеличка
З вишневого саду.

Пісню всі знали, і голоси зазвучали злагоджено і гучно.

До співочого гурту поволі підходили й підходили українці. Різні — і бандерівці, і поліцаї. Поліцаїв не проганяли, і вони підключалися до співу. Коли доспівали, Юрчик кинув:

— Бач, і поліцаям (що звучало, як “донощикам”) хочеться поспівати…

— Таж вони також українці.

— Авжеж, як би не скурвився українець, а не може викинути з душі любов до пісні.

— А потім понесуть кумові, про що ми тут гомонимо.

Аби припинити напрямок балачки, що міг зіпсувати весь вечір, я завів:

Повій, вітре, на Вкраїну…

Її всі знали. У кожного, як і в автора Руданського, душа квилила за рідним краєм, і нерідко, бувало, пісню мугикав собі хтось під ніс на роботі чи в дорозі.

Потім Ткачук заспівував одну пісню за другою. З гурту ставав все кращий хор, і спів все ніжніше пестив вухо, все глибше проникаючи в серце.

Боже, як багато в ньому глибинно-українського, свого, рідного!

Підійшов черговий старшина. На нього не звернули уваги. Він мовчки обійшов гурт, постояв, заки скінчили пісню й каже:

— Антирадянських пісень співати не можна. Заборонено.

— А які антирадянські пісні ми співали?

— Я не знаю ваших слів, але в нас є такі, що знають.

— Ми співаємо народних пісень, — пояснив я.

— Так ваші ж народні — антирадянські.

— Старшина, не сміши курей, — кинув Площак.

— Я зараз запишу твоє прізвище і будеш завтра пояснювати замполіту майору Толбузову.

— Та ваш Толбузов тупий, як сибірський валянок, що він може втямити? — відрубав Андрусяк.

— Ваш Литвин розбереться, — кинув старшина.

— Та він не наш, а ваш, — зауважив Польовий.

— Старшина, — звернувся я до нього, — чи закон забороняє співати?

— Не забороняє. Забороняє антирадянські співи.

— Ми це врахуємо, — відповів Струтинський.

— І тихіше співайте, — кинув наостанок старшина й відійшов.

— Москалі чортові, присікуються…

— Хочуть, щоб ми мовчали…

— А дідька їм лисого…

— Шляк би їх трафив…

— Кажуть, що в Сосновці є кілька українських сімей. З колишніх засланих куркулів. Так вони раді, що ми співаємо, і просять ментів не забороняти.

— А де ж вони працюють?

— Їх у зону не пускають, щоб з нами не зв’язувалися. Та й виїзд звідси їм заборонений.