— Якщо не можна життя представити як несерйозну сценічну гру, тоді спробуй вдатися до зображення середньовічного лицарськи-залихвацького ставлення до життя, як до такого, яке має сенс лише доти, доки є можливість картинно ризикувати життям. Лицарі шукали нагоди виявити свою сміливість, шляхетність, відданість лицарському обов’язку. Не велика ідея їх штовхала на герць, а потреба показати свою сміливість та легку гру життям. Відроди ці лицарські образи в уяві Скляра і скажи, що життя зберігає місце для його лицарського подвигу — хай лишень має терпець почекати.
— Я спробую, — кинув Кравчук.
Ми попрощалися. Та я все ще думав про Скляра: навряд чи допоможе йому Кравчук. А може, й допоможе — все залежить від космічної хвилі: удасться поєднати Скляреву на Кравчукову оптимістичну, то повернеться оптимізм, а не вдасться, то й піде Скляр у інший світ. Його доля — це ота космічна воля, що несе людину вперед у своїх обіймах. Може, вона не однозначна і тому, либонь, Кравчукове завдання має сенс.
Скляр закінчив робочу зміну, помився, і вийшов із тартаку.
Хвиля смердючого повітря огорнула його полізла в очі рот і ніс — це ацетоновий лак з фарбувального цеху. Вентилятор висмоктує цей сморід з фарбувальної камери, але вітер часто підхопить його з комина і, замість нести вверх і далі за зону, шугане вниз і розвіє по долу робочої зони, оповиваючи слюсарів, електриків, верстатників — працівників сусіднього цеху.
Скляр заплющив очі на хвильку, щоб захистити їх від їдучого смороду і уповільнив ходу. Прецінь, він думав про те, що рабська праця висмоктувала й висмоктує його сили. Мине п’ять-десять років і він просто не буде здатен носити зброю. Руки тремтітимуть, як тремтять у п’ятдесятирічних повстанців. Такими пальцями не можна спустити спускового гачка карабіна плавно й рівненько, отже, не можна влучно стріляти. Лаки, фарби, кислоти зіпсують очі. І, либонь, подумає: “Як у Лук’яненка, в якого прес гарячого склеювання казеїновим клеєм з якоюсь ще там заразою за два місяці роботи зіпсував зір до мінус трьох. Смішно дивитися, як він на інший кінець стадіону махає рукою привітання не тому, кому треба, або проходить повз друзів, не привітавшись. Хіба з таким зором можна брати карабіна до рук?!”
* * *
Осіння прохолодна ніч. Опалювальний сезон ще не настав і в бараці холоднувато. Я підтягнув комір ближче до бороди і на тонку байкову ковдру накинув куфайку. Її не вистачало: натягнеш на плечі — ноги мерзнуть, потягнеш на ноги — плечі мерзнуть. З другої половини ночі в бараці стає тепліше — в’язні надихають. Проснувся, щоб перевернутися на правий бік і перетягнути куфайку з плечей на коліна, коли повітря розрізала гостра автоматична черга і чорні нічні вікна освітило біле світло ракети.
Барак ожив і загув: “Що трапилося?”, “Де стріляють?”, “По кому?”
Я зіскочив з другого поверху і почав хутко одягатися. Це він — блиснуло в голові! Засвітила ще ракета. Проторохтіла ще коротка автоматна черга. По звуку Другої черги в’язні зорієнтувалися, до якої частини охоронної смуги бігти — за барак адміністрації й санчастини.
Я прибіг одним з перших. Прожектор від вартової вежі яскраво освітлював вузьку смугу вогневої лінії. Біля дощатого паркану лежав чоловік у в’язенському одязі. З верхніх рядів колючого дроту звисала якірна мотузяна драбина. Нижній її кінець теліпався з метр над землею. Дріт ще не зовсім заспокоївся і ледь помітно погойдувався. Обличчя в’язня було повернуте донизу і упізнати, хто це, було важко. Перегукувалися: “Хто то?” Почали кричати вартовому на вежу: “Убивця! Убивця! Кат!”
— Міг же поранити в ногу — і того б досить, а не вбивати! — кричав один.
— Бездумна сволота! — волав другий.
— Його нагородять додатковою десятиденною відпусткою додому за душогубство! — уїдливо докинув третій.
— Кого застрілив? Борця за свободу, а ти, сопляк, захищаєш рабство! — закричав я.
На вежі з’явилося ще два вартових. Один пристосував кулемет у бік мертвого та до величезного натовпу живих в’язнів, другий — спрямував крес у протилежний бік.
У зону запустили роту червонопогонників і кілька десятків наглядачів. Вони розсипалися по зоні. Кілька з них по дерев’яному трапу прийшли до того місця, де зібралося найбільше в’язнів, а по вогневій смузі до мертвого прийшло кілька наглядачів та два в’язні з марами. Тим часом надворі вже добре розвиднілося, і можна було розгледіти дії в’язня.
У внутрішній загорожі з колючого дроту в один ряд, що відразу за дерев’яним трапом (по якому кожна зміна наглядачів обходила весь периметр внутрішньотабірних охоронних споруд), було перекушено два нижніх дроти кусачками і відігнуто. Цього було цілком достатньо, щоб проповзти під третім рядом знизу, не зачепивши його.