З часів неволі. Сосновка-7

— Не знаю. В армії в Житомирі в 93-му запасному піхотному полку за отими трьома командами я колов опудало уявного ворога і коротким, і довгим, і довгим з випадом ударом багнета. Може, так само загнав би багнета в живу людину. Армія перетворює людину на гвинтик великої машини і знімає відповідальність. Що більше вб’єш, то більше нагороджують. І взаємини встановлюються не між мною самим і одним німцем, а між двома арміями, двома країнами. Почуття справедливости боротьби нашої партизанської групи заспокоїло наші душі, і ми урівноваженим сумлінням продовжували діяльність. Наш лісовий постій був кілометрів за сімдесят від акції з мотоциклом. За тиждень ми повторили таку ж акцію кілометрів за сто від першого місця убік Рівного, і з таким же добрим результатом.

Третя акція була з вогнем. Джулай послав одного з нашої боївки на псевдо Лис до Клевані. Лис знав Клевань. Джулай дав йому завдання, щоб знайшов знайому жінку і послав її повз німецьку комендатуру, щоб нібито побіжно сказала якомусь вартовому біля брами, що на базарі підслухала, як один чоловік потайки сказав іншому новину, що бачив, як українські повстанці чи, може, навіть совітські партизани, пройшли повз Іскру і пішли в сусідній хутір на постій. Їх чоловік десять і всі озброєні гвинтівками. Від Клевані до Іскри тільки одна дорога, і хитрість Джулая полягала в тому, щоб організувати засідку не за Іскрою, а набагато ближче до Клевані, де німці зовсім не сподіватимуться на напад.

Радіозв’язку з Лисом не було, тому невідомо, чи вдасться йому кинути німцям у вуха цю інформацію, чи повірять німці, чи вирішать гнатися за повстанцями. Проте, сподіваючись на вдачу повів нас до дороги, розділив на дві однакові групи і розвів на таку відстань, яка звичайно буває поміж двох автомобілів на той випадок, коли б німці їхали двома автами. Вибрав вигідне місце для засідки, сказав, де кожному лягти, замаскуватися, підкласти дерен під приклади гвинтівок і підготуватися до бою.

Ми все зробили й спокійно лежимо, а німців все немає й немає. Проїхав якийсь дядько возом. Може, він помітив нас? Може, він зустріне німців і їм скаже? Джулай послав одного з нас, Петра Вербу, повернути дядька з возом назад і не рухатись до самої ночі. Дядько пробував бурчати, але побачивши ще кількох озброєних, замовк і поїхав назад. Вже надокучило перевертатися з боку на бік, вже хтось пропонував поспати, вже сонечко почало схилятися донизу, коли ген на дорозі з’явилася темна рухлива цятка. Вона помітно збільшувалася, набуваючи контурів квадратного ящика на колесах, потім з’явилися контури солдатських шоломів, згодом стало видно ряди солдат, що сиділи в кузові вантажного авта на невисоких лавках, тримаючи карабіни між колінами. В кабіні поруч з водієм сидів офіцер. Він байдужо дивився кудись у протилежний від засідки бік. Там була зелена рівнина. Вона була красива і офіцер, мабуть, милувався цим килимом. Небезпека ще далеко, аж за Іскрою, і він спокійно дивився на зелень.

Раптом заторохтіло. Водій клюнув носом у кермо й випустив його з рук. Офіцер закричав: “Ахтунг!”, але більше нічого не встиг — куля пробила йому горло. Солдати кинулися з кузова, проте більше падали мертві чи поранені. Авто смикнуло. Струсонуло. Ніби спіткнулося. Проповзло метрів 15–20 вбік і мовчки зупинилося, оголивши тих солдат, що встигли живими вискочити з авта й залягти для бою, на голій дорозі вони були добрими мішенями, а ми були замасковані, тож стріляли у наш бік майже безприцільно. Від хвилювання ми також стріляли зовсім погано і на тих кількох живих, що відстрілювалися, витратили в десять разів більше набоїв, ніж треба.

За 15–20 хвилин бій закінчився. Німці перестали стріляти. Ми всі без команди піднялися й пішли вперед, тримаючи зброю напоготові. Підійшли. Стали над побитими. Верба нахилився над одним. Сухо ляснув постріл, Верба зойкнув і завалився на німця. Поруч з Вербою був Дмитро Скеля з напівавтоматичною гвинтівкою Симонова. Він запустив у німця всю решту набоїв і гірко заплакав.

Німці не мали радіостанції, тому ніхто в комендатурі не знав, що з ними трапилось. У нас був час. Забрали у німців зброю і все інше, що потрібне для життя і війни, а що не змогли взяти, те заховали в лісі. Вербу на руках понесли в село. Зібрали селян, покликали священика. Розповіли людям про бій. Накрили Вербу червоною китайкою й поховали за козацьким звичаєм та за християнським обрядом. Попросили селян закопати німців. І поклали на волю священика: якщо хоче, хай прочитає молитву над німцями, а якщо не хоче, то хай селяни закопають їх і без молитви.