— Друже Левку, це жарти. Краще розкажіть, як Дужинський лікувався джмелем, ви ж чули новину?
— У жилій зоні вже всі чули, — розповідаю я. — Ви ж знаєте передісторію? Хтось прочитав у журналі “Знання та праця”, що від ревматизму, крутіння в ногах і болях у суглобах вельми допомагає укус бджоли. Надруковано рецепт: бджолу треба ставити в те місце, яке болить. Першого дня одну, другого — дві, третього — три, і так можна збільшувати аж до 15–20, а потім назад: 19–18–17…
Стаття каже: коли від першого укусу тіло пухне дуже, то бджоли не допоможуть, коли не пухне чи ледь-ледь пухне, то можна збільшити, а якщо опух не спадатиме й болітиме, то — зупинити лікування. Мода лікуватися бджолою охопила півзони. Я також посадив собі одну на литку.
— А ви, Йване, не садили собі?
— Ні, не садив. Подивлюся спершу, що з того вийде в інших.
— Коли я собі посадив бджолу, то литка опухла трошки. Думаю: посаджу другу, коли опух спаде, а він не спадав три дні, то я більше не ловив бджіл. А Дужинський поставив одну — не пухне, назавтра поставив дві — не пухне. І тоді, щоб не ганятися за трьома, він зловив великого чорного джмеля й посадив на ногу. Джміль його так шпигонув, що Романові дух перехопило і пухнути почала не нога, а все його тіло. Хлопці підняли регіт, а в Романа закрутилася голова. Бачать — не жарти, може впасти і сконати. Кинулися бігом у санчастину, а інші тягнуть туди Романа, там наш медбрат Верхоляк врятував його якимось уколом.
Іван Струтинський і каже:
— Між іншим, поки відбувалося це смішне й небезпечне лікування чорним джмелем і боротьба за врятування від смерти Дужинського, поет Юрко Литвин склав епітафію на той випадок, коли б довелося поховати Дужинського і поставити на його могилі високий хрест. Напис мав би бути на табличці українською і мордовською мовами: “Тут спочиває відважний Дужинський, який помер від укусу джмеля”.
— Як тепер почуває себе Роман? — запитав Ільчук.
— Оклигує. І трохи злиться на всіх, що глузують з нього, — повідомив Гурний.
— Зате, мабуть, не крутитиме ревматизм ноги… — жартівливо протягнув Ільчук.
— Підходь! — пролунала команда від вахти для пропуску в’язнів з робочої до житлової зони.
Ми піднялися з колод і пішли у напрямку вахти, поступово вишиковуючись один за одним.
Ільчук пішов першим, але не квапився до барака, зачекав на мене й питає:
— Який у вас, Левку, настрій? Я не бачив вас зажуреним. Ви справді не тужите за свободою?
— Не тужу. Проте й вас не бачив у тузі. Ви часто посміхаєтеся, і обличчя й очі ваші світяться внутрішнім спокоєм і добротою. Схоже, що вас не гнітить неволя.
— Чого б я мав журитися, — відповів Ільчук. — Бог поклав на мене обов’язок захищати рідну землю. Я в його волі і не нарікаю.
— Ви волиняк, то либонь, православний чи греко-католик?
— Православний.
— Ви вірите в Ісуса Христа?
— Вірю.
— Вірите що такий був, чи вірите, що він був Бог?
— Вірю в нього, як у Бога. А ви?
— Я вірю, що існує Творець, який створив космос, світ і все на світі. Вірю, що був Христос, але не як Бог, а як надзвичайно сильного розуму й волі людина. Не вірю в народження Марією сина без чоловіка, не вірю в воскресіння.
— Ви не християнин.
— Християнство — це одне, віра в Бога-Творця це інше. Я вірю в Бога-Творця, і тому ваші слова, що я не християнин, не ображають мене і не відлучають ні від чого.
— Відлучають від християн.
— Не відлучають від християнства як звичаїв, традицій, гуманістичної моралі. Християнство становить значну частину народних звичаїв, традицій, ритуалів. Я визнаю їх і хотів би їхнього відродження. Більше того, боротьба проти московської імперії примушує нас у всіх галузях життя виробляти спростування її ідеологічних і моральних засад, тож її атеїзму логічно протиставляти віру в Бога. Позаяк християнство — антипод атеїзму, то чому не протиставляти його комуністичній атеїстичній аморальності? Зрештою, наша програма боротьби не може обмежуватися запереченням всього московсько-імперського, вона повинна мати позитивну частину, тому комуністичній лжекласовій моралі протиставляємо християнську мораль, їхній диктатурі так званого пролетаріату протиставляємо ідеял демократії тощо.
— Ви, Левку, теоретизуєте, правильно теоретизуєте, а я вірю в Бога душею. І ця віра багато разів рятувала мене від смерти, ця віра допомагає мені жити в концтаборі.
— Йване, ми знайомі вже, либонь, більше року, а все ще якось не дійшло побалакати більше про вашу справу, а мені вельми хотілось би знати більше про вашу боротьбу. Як ви думаєте, може б ми продовжили розмову після вечері?
— Радий буду. Приходьте на стометрівку за санчастину і я туди прийду.
— Думаю, що ту стометрівку кадебіст Литвин добре прослуховує.
— Навряд. Апаратура, що бере людську мову на чималій відстані поки що вельми громіздка. Такої апаратури немає на солдатській сторожовій вежі і в ментовській вахті немає.
— А звідки ви знаєте?
— Вахту підмітає і протирає мій знайомий зек. Менти відкривають йому все приміщення. Коли б там була апаратура, вони б не пускали зека.
— А може, вони використовують найновішу мікротехніку?