З часів неволі. Сосновка-7

У камері менти зняли наручники. Я спробував лягти — болять груди. Сів на стільця біля столу, підпер руками голову, намацав позу, що давала дихати без болю і задрімав. Проснувся, коли мент постукав у двері, відчинив годівницю, і жінка в білому халаті поверх військової уніформи запропонувала взяти обід. Пообідав і спробував лягти на ліжко. Довго вовтузився, заки пристосував матраца, і ковдру, і подушку так, щоб боліло найменше й заснув. Проспав вечерю і спав до самого рання. Вранці почувався краще: боліло не все тіло, а лише в окремих місцях. Після снідання повели до слідчого. Слідчий говорив лагідно, звинувачував мордовського кадебіста і сказав, що після вашої втечі йому погрожували вигнати з КДБ, розжалувати і спрямувати в зону наглядачем, і врятувало його від цього тільки те, що нас обох зловили.

— То мав би дякувати, — відповів я, — а він пустив мене, мов футбольну кулю, між двох наглядачів.

Слідчий дав мені прочитати й підписати постанову про порушення кримінальної справи за статтею про втечу з місць позбавлення волі. Я підписав, мене відвели у камеру і більше двох тижнів не викликали на допит.

Далі, за словами Романа Семенка, слідство пішло за схемою: кого ви знаєте в 11-й зоні, хто вам допомагав, хто пиляв стальні штирі, як ви до них підходили, як відходили, де ховали ножівки, хто з наглядачів чергував у ніч втечі?

Про людей він відмовлявся говорити, про пиляння казав, що пиляв сам. На питання про мету втечі відповів, що надокучило сидіти в концтаборі.

Чекісти готували страту Олійника і хотіли, щоб Семенюк дав їм певне виправдання. По-всякому слідчі намагалися витягнути з нього визнання, що втекли вони з метою боротьби проти влади, а не з метою звільнитися від неволі. Коли б Роман визнав, що втекли з метою боротьби проти окупації, то можна було б кваліфікувати їхні дії як підготовку до зради, тобто — втеча (стаття 183 Кримінального кодексу УРСР) плюс стаття 17 КК (готування до злочину) і стаття 56 КК (зрада батьківщини).

Готування до зради кваліфікують як зраду. Зрада передбачає смертну кару, і їх можна було б стратити. Розуміючи це, він кожного разу повторював, що тікали, бо надокучило сидіти у неволі. На це вказував і той факт, що їх упіймали беззбройних.

Другий напрямок підготовки до страти Олійника. Через агентуру чекісти винюхували настрої зеків у зоні. В’язні знали Олійника як надзвичайно самовідданого націоналіста, фізично дужого, сміливого й рішучого. У всій зоні склалася думка, що чекісти скористаються втечею, щоб його знищити. Напевно й агентура доклала свого: мовляв, ясна річ, що розстріляють! Якщо у нього вистачило нервів перепиляти два таких товстих штирі у воді, у холоді, то ніяка загорожа його не втримає. Ясно, що його стратять.

Коли закінчилося слідство і слідчі показали Семенюкові матеріали для ознайомлення, стало зрозуміло, що Олійник спочатку просто відмовлявся говорити зі слідчими. Лише місяців за три у протоколах починають з’являтися його свідчення. Свідчення не фактів, що стосувалося їхньої втечі, а — заяви, причому що далі, то довші, гостріші й відверто антиімперські. Мабуть, він зрозумів, що його стратять, і вирішив залишити нащадкам, що колись у самостійній Україні вивчатимуть справи, свідчення своєї безмежної любови до України, такої ж безмежної ненависти до московських окупантів і свідому гибель за неньку-Україну.

Чекісти, мабуть, здогадувалися про це, бо далі стали записувати його політичні заяви все коротше і стисліше, явно не бажаючи перетворювати протоколи допитів у виклад самостійницьких ідеологічних лекцій українського націоналістичного фанатика.

Справу Романа Семенка відокремили. Проблема втечі не складна, хоч допитували багато в’язнів і наглядачів і нагромадили багато паперів. Привезли в Мордовію, засудили районним судом, і додали три роки терміну і, врешті-решт, запроторили до Володпмирсь-кої в’язниці, де я з ним і зустрівся.

З Олійником чекісти вчинили велику пропагандивну виставу-фальсифікацію. Розкопали якусь братську могилу і представили Олійника відповідальним за розстріл тієї групи людей, що в ній похована. Розтрубили це на весь Березнівський район і всю область. Взялися проводити мітинги громадян із засуджуванням всіх націоналістів загалом і Олійника зокрема. Процес фальсифікації матеріялів на Олійника, антиоунівської істерії та комуністичної пропаганди розтягнули на цілий рік. На завершення провели судову розправу — присудили Олійника до страти і в Рівному розстріляли.

— Не знаю, — невесело сказав Семенюк, — чи писав Олійник скаргу. Міг писати у дусі звинувачення російської комуністичної імперії. У всякому разі з деяких чекістських реплік можна було робити висновок, що Олійник загалом у протоколах слідства писав багато — не те, що хотіли чекісти, але свою українську історичну правду.

Хтось із великих людей сказав: “Незамінних людей немає”. Неправда. Олійника ніхто не замінить. Хто б не прийшов у лави національно-визвольного руху, він посяде своє місце і не займе Олій-никове.