З часів неволі. Сосновка-7

— Антоне, я визнаю тебе за свого провідника і командира, але кажу тобі: не роби дурниць. За сестриною хатою, за цвинтарем, за всім селом, без сумніву, встановили спостереження і ми потрапимо їм просто у лапи.

— На цвинтар ми пройдемо не з вулиці через браму, а проліземо через частокіл і непомітно проберемося до батьківської могили.

— Ти кажеш дурниці. У них є прилади нічного бачення, і людей своїх вони напевно розставили у всіх куточках. Йти втретє в одну незаконспіровану точку — це грубе порушення правил конспірації.

— Романе, я чую поклик надземного голосу, який веде мене до батьківської могили. Мушу піти ще раз, може востаннє.

— Дорогий брате, не роби цього. Хай батько лежить у спокої. Нам треба думати про живе. Продовженням боротьби ти більше догодиш йому, ніж молитвами біля могили.

— Романе, не відмовляй мене. Мене тягне до могили. І якщо я не піду, то саме небо мене прокляне. Я мушу йти. А ти не йди. На цей раз я піду сам. І повернуся. Тоді разом підемо у Карпати.

— Як ж я можу тебе, свого командира покинути?

— Ти не кидаєш мене, не зраджуєш. Ми просто розлучаємося на одну ніч.

— Не йди, Антоне, прошу тебе, не йди!

— Не проси мене, друже. Я мушу ще раз піти й відвідати могилу батька. Я відчуваю, як він мене чекає. Не можу не послухатися цього поклику. Іду.

Я не знав, що ще міг сказати йому, щоб зупинити, і ми вирушили. Відстав на два кроки, йшов за ним і думав: “Навіщо, Боже мій, навіщо втретє йти на цвинтар рідного села?! Чекісти були б дурнями, коли б не обставили все село і цвинтар сексотами й солдатами. Йдемо в пащу. А якщо дозволити Антонові йти самому і його зловлять, а мене ні, тоді всі в’язні в зонах і всі загалом знайомі й родичі скажуть, що я зрадив. Дожитися до такої ганьби, то краще померти.” Наздогнав Олійника і мовчки пішов поруч. Кожен крок уперед було важко ступати. Коли підіймав ногу, щоб переставити її вперед, наче якийсь магніт штовхав назад, аби не дати рухатися. Вийшли з міста, сіли на попутне вантажне авто і мовчки їхали зі Львівщини на Рівненщину. У кузові стояв якийсь великий двигун. Людей не було. Навкруги глуха ніч і тільки дві фари простромлювали її яскравими променями. Ці промені згущували навколо себе темінь і робили ніч ще темнішою. Ми могли б говорити що хочеш, бо на кілометри нікого ніде не було і ніхто б нас не підслухав, водій у кабіні також не становив ніякої небезпеки, бо його вуха заповнював рівний гул двигуна і нас він не міг чути, але ми мовчали. Нарешті, я знову обізвався.

— Антоне, ну чого ти такий? Ти порушуєш план, що його ми розробили ще в таборі?

— Романе, ти не можеш зрозуміти, що мене тягне до батькової могили не просто синівський обов’язок, а батькова душа, а, може, навіть не душа, а верховна сила, що є і над батьком, і наді мною, і поєднує нас — і живих і мертвих в один духовний безперервний ланцюг минулих і живих Олійників.

— Антоне, ти говориш як філософ, а ми — вояки і наше завдання — воювати. Ти борець за українську справу з 1941 року до 1955 року, був наставником, командував боївкою впродовж п’яти років і командував уміло. Був сміливий і розсудливий, вмів бити ворогів, а тепер дієш вкрай нерозумно. Що з тобою?

— У кожного своя доля…

— Маємо дбати про спільну долю єдиної України.

— Романе, вся душа моя лине до батькової могили, щоб вклонитися йому, ніби обняти своїм духом його. Він кличе мене до себе. Може, він мене благословить і тоді з легкою душею я відійду від нього і піду разом з тобою у вихор затятої боротьби з москалями. Ти можеш залишитися в Лопатині у наших знайомих. Я повернуся і зайду за тобою.

Останнє речення прозвучало так, наче його вимовив не Антон, а хтось зовсім інший. І було в ньому стільки непевности, що речення радше було б сказати: “Я ніколи звідти не повернуся…”

— Ти, друже Антоне, знаєш, що покинути тебе я не покину, не маю права залишити свого командира й провідника хоч і йду за тобою так неохоче, немов на шибеницю.

І замовк. Мовчали доки сиділи в кузові автомобіля. Перед Дру-ховим зупинили, подякували водієві, перекинулися парою слів і знову пішли вперед мовчки. Кожен думав про своє. Не знаю, що думав Антон, а я безупинно повторював про себе: “Навіщо наражаємо себе на небезпеку?! Навіщо ризикуємо без жодної потреби? Навіщо ліземо бісу у зуби, з яких щойно вирвалися так вдало?!”

Підійшли до села, і Антон обізвався:

— Ходімо до сестри. Дасть чогось попоїсти.

— Та в нас у портфелі ще є харчі, то чого ж заходити до хати? Ходімо вже просто на цвинтар? Ти ж і вночі знайдеш могилу батька.

— Ну, та хочеться і з сестрою попрощатися.

Марно було відмовляти. Антон діяв, мов зачарований сновида. І був у ньому не колишній відважний сильний вольовий націоналіст, а якийсь його двійник, якась його тінь.

Коли підійшли до хати, і він легенько постукав у шибку, пролунав глухий постріл ракетниці і небо освітилося білим штучним світлом. Одночасно пролунала команда командира роти до солдат оточити хату, ввірватися на подвір’я і схопити нас. І до нас: “Стій! Ні кроку назад! Уперед, до стіни! Руки вверх і прикласти до стіни!”.