З часів неволі. Сосновка-7

Роман закінчив розповідь і затих. Я також поринув у події, що він їх змалював. І лише згодом, ніби оговтавшись, подякував. В одній камері з Семенюком ми були місяців два. Час від часу він згадував якісь деталі і доповнював розповідь та відповідав на мої запитання.

І кожного разу я зауважував, як журба оповивала Семенюка, спогадуючи пережите він ставав сумний-сумний. Я здогадувався: Семенюк і Олійник — тільки двоє у цій драмі, і один помер, а другий живий. Я вірив у щирість його розповіді, у долю, що невблаганно призвела Олійника до могили, вірив у повну безвинність Семенюка. А він припускав, що хтось може запідозрити якусь бодай і невеличку непряму його вину. Виправдовуватися немає причин, і разом з тим сама можливість такого припущення навіювала сум.

Невдовзі нас розвели по різних камерах, пізніше ми опинилися у різних концтаборах.

Через одинадцять років я зустрівся з Кандибою в моїй чернігівській квартирі. Нас хвилювали нові проблеми, і Кандибу я не розпитував про втечу Олійника й Семенюка. Не розпитав у 80-х, не розпитував і у 90-х роках. Семенюк давно помер, до чого ці розмови?! Лише одного разу Кандиба обізвався:

— А знаєш Левку, я допомагав втечі Олійника і Семенюка на одинадцятому.

— Так, то була геніяльна втеча, — сказав я.

— То була добре організована бригада, і я в тій бригаді мав обов’язок стояти на високій вежі і сигналізувати про появу мента. Способи сигналізації ми також добре розробили і чітко використовували.

— Іване, не забудь жодних дрібниць. Держи у голові. Я до тебе ще звернуся за цією розповіддю, то щоб міг мені розповісти докладно, — просив я його.

— Пам’ятатиму.

Пару років тому Кандиба помер. За його життя я ще мав енергію активно займатися політикою і писання мемуарів не стояло на порядку денному. А тепер не стало на землі тих, хто брав участь у втечі і найкраще знав підготовку до неї. Тож ця розповідь — відлуння сорокарічних спогадів, що бринять у душі давнім настроєм і аж ніяк не претендує на точність розвитку подій і деталей.

Пайка кислого хліба

Ні, люди, я розказую не байку —

Це наша не сьогоднішня біда:
Серед лісів мордовських маю пайку,
З якої тридцять третій вигляда.

М. Руденко. Поезії

Поки бригада вмивалася, шнир приніс на дерев’яній таці пайки хліба і поставив на стіл ліворуч од стіни при вході до барака. Він умився раніше і тепер сидів біля столу і дивився, як зеки розбирають свої порції. Ніхто б не посмів узяти дві, але зрідка траплялося, що в хліборізці помилково не додавали пайку, тоді шнир мусив іти до хліборіза і вимагати ще одну. Хліборіз не визнавав, що помилився, і звинувачував шниря і всю бригаду у тім, що хтось узяв дві. Суперечка тривала кілька хвилин і закінчувалася зазвичай тим, що хліборіз видавав ще одну пайку. З року в рік хліб ставав усе гіршим і гіршим. До тіста кидали недоїдені окрайці й скоринки з військової їдальні і додавали стільки води, що хліб був важкий, мов глина і глевкий, хоч витискай з нього воду. Часто пекли його з тухлого борошна. Такий хліб у багатьох викликав печію і біль у шлунку. Щоб зробити хліб бодай трохи не таким кислючим, зеки намагалися його висушувати в робочій зоні на радіаторах водяного опалення. З цього приводу також час від часу зчинялася буча, особливо, коли чергував старшина Шведов, і в’язень за роботою не зауважував наближення цього собаки і не встигав зняти тоненькі окрайці з радіатора. Він підходив до хліба, підіймав високо голову і гучно питав усіх, хто працював поблизу: “Чий хліб? Хто поклав тут хліб?”

Так було і цього разу. На його запитання відповів Грицай:

— Старшина, — не чіпляйтеся!

Обізвався “винуватий” Петрукас:

— Моє прізвище Петрукас. У мене болить шлунок від кислого мокрого хліба, то я й поклав його сушити.

— Треба хліб з’їдати тоді, коли дають, а не носити сюди, — лютував Шведов. — Вам що, дають зайву порцію? Я розберуся з вашим господарчим.

— Та не дали зайву пайку. Я суп з’їв без хліба, а хліб підсушу і з’їм тут.

— Старшина, ти маєш хоч трохи у душі совісти? — не витримав Зеленяк.

— У нього, — мовив Грицай, — лопуцьок замість душі.

— Я тобі покажу “лопуцьок”! — кричав Шведов Грицаєві і до Петрукасові: — Негайно прибери хліб, бо зараз скину додолу й розтопчу!

— Та ми знаємо, на що ти здібний! — не вгавав Зеленяк.

— Ми також знаємо, під яким соусом готують сухарі для втечі, — сказав. Шведов. Повернувся й пішов далі цехом.

— Це не той Шведов, що знищив жіночий табір? — звернувся до побратимів Петрукас.