З часів неволі. Сосновка-7

— Той самий, — відказав Грицай. — Він був у званні капітана начальником восьмої (жіночої) зони. Знущався над ними безбожно. Вони застрайкували. Він підпоїв солдатів і запустив, щоб солдати їх зґвалтували. Жінки зчинили рейвах і не давалися, тоді він вивів солдатів, озброїв і пустив п’яних знову. Злі солдати розстріляли ледь не половину безвинних жінок. З Москви приїхала комісія, і жіночу зону розформувала, жінок розкидали по різних зонах, Шведова розжалували до старшини й перевели служити на десяту, а потім на нашу сьому зону. Ось хто такий Шведов.

— А й влада, бач, яка: ката, якого слід би стратити, тільки розжалували! — обурився Зеленяк.

Петрукас покрутив вологим окрайцем хліба, хотів покласти на радіатора досушувати, та, припустивши, що Шведов може повернутися, почав їсти.

Мене глевкий хліб не вельми мучив. Після того, як я захворів анацидним гастритом шлунка і соляна кислота опустилася до нуля, мені хотілося кислого. Ніщимні каші — ячна, січка, вівсяна і пшоняна — в шлункові ставали грудкою глини, що тупим болем підпирала під ложечку і не давали перепочинку, а коли їв суп із цих круп з кислим хлібом чи російські “щі”, то біль часом і припинявся. Мої колеги зі здоровими шлунками були голодні, бо ж їжі бракувало, і в крамниці харчів не було. А я не відчував голоду. Ще на початку табірного життя намагався довідатися, якою нормою права регулюють харчування в’язнів. Начальство відмовилося дати на руки офіційні постанови про норми харчування для різних режимів та для різних категорій в’язнів, але згодом інформація стала доступною. Виявилося, що совітська пенітенціарна система підходить до справи і по-науковому, і з урахуванням міжнародного права. Отож після Другої світової війни ФАО (Міжнародна організація з сільського господарства й харчування ООН) на підставі вивчення режиму утримання в’язнів у німецьких концтаборах, встановила: добовий раціон в 2400 к/калорій — це голод, 2700 к/калорій — хронічне недоїдання.

За життя Сталіна імперія була наглухо ізольована від світу, а масштаби нищення людей, приховувала від совітських громадян тотальною цензурою, а по-друге, виправдовувала класовою боротьбою.

По смерті Сталіна хрущовське керівництво почало своє володарювання з того, що продовжило комуністичні репресії і 1954 року розстріляло й танками розчавило беззбройні заворушення політв’язнів у Кенгирі, Карабаші, Тайшеті, Рейшоті, Джезказгані, Балхаші й на Сахаліні. Масштаби звірства були такі, що їх не можна було приховати і демократичний світ довідався про них. Влада зрозуміла, що більше не вдасться приховувати від світу репресивні методи керівництва й почала маневрувати в бік лібералізації режиму. Як я вже згадував, амністії 1954, 1955 років та комісії ВР СРСР 1956 року звільнили з концтаборів кільканадцять мільйонів в’язнів, критика культу Сталіна змінили політичні обставини в імперії. XIX з’їзд засудив масові репресії і проголосив курс на відновлення соціялістичної законности.

Після десятиріч суворої ізоляції від зовнішнього світу 1957 року влада погодилася провести в Москві Всесвітній молодіжний фестиваль, на який приїхало тисячі іноземців. Виникло прагнення пом’якшити зовнішню суть диктаторського режиму. З огляду на цю нову політику комуністичні вчені системи МВС запровадили норми харчування: 2430 к/калорій для в’язнів, що тимчасово не працювали чи не виконували норми виробітку і 2740 к/калорій для в’язнів, що працювали на загальних роботах (при виконанні плану). Так, перша категорія не є в стані хронічного голоду, бо ж від цифри ФАО — на 30 к/калорій більше, і не в стані хронічного недоїдання, бо від цифри ФАО — на 40 к/калорій більше. Чудово! Жодна Міжнародна комісія не може сказати, що у совітських концтаборах (зауважте — у мирний час!) в’язнів годують гірше, ніж у німецьких концтаборах (у час війни!).

Командир теренової боївки Іван Ільчук

1. Розвідник Лис

На соснових колодах, що в робочій зоні неподалік від перепускної вахти, збиралися люди з різних цехів, щоб почекати коли наглядачі почнуть пропускати до житлової зони. У гурті — Степан Вірун, Іван Долішній, Степан Іллюк, Іван Струтинський, Роман Гурний і я. Три литовці сіли трошки осторонь і гомонять собі по-литовськи. Підходить Іван Ільчук — кремезний середнього зросту світлоокий волиняка. Підняв руку, в знак привітання:

— Здорові були, кого не бачив!

— Добридень! Здоров був! — залунало з гурту. Простягнув і мені руку.

— Ну, як вам робота в сушарці, не думаєте висушити своє тіло, мов соснові деталі?

— Тіло має свою воду і щоб м’язи не висохли, воно виділяє вологу із себе, — відказую я.

— А вистачає води?

— У водогоні вистачає.

— То чим же висушування сосни відрізняється від висушування тіла?

— Тим, що соснові деталі, щоб не тріскалися, побризкуємо час від часу водою зверху, а своє тіло я поповнюю водою з середини, — пояснюю.

— А що коли б не дати води?

— Людина знепритомніє.

— А далі?

— А далі почне висихати.

— То коли б прив’язав між деталями мента, то можна б висушити на сухар?

— Якщо зразу не знепритомніє, то вчинить лемент.