З часів неволі. Сосновка-7

Втікачі загорнули черевики й костюми у вузлики, підняли їх над водою і рушили крізь прорізі в рядах стальних стержнів. Пройшовши перший ряд, відхилений штир повернули на місце. І так проминули другий і третій ряд. За собою залишили все в порядку. Пройшли водою біля берега метрів сто чи двісті й тільки тоді ступили на берег, причому — на траву, а не на землю чи пісок, остерігаючись, аби собака не напав на слід. Перевдягнулися в сухе цивільне вбрання, відійшли трохи в глиб лісу, викопали ножами ямку, в якій і заховали мокрий зеківський одяг та черевики. Всупереч тому, що зазвичай втікачі йдуть в бік залізничної станції, вони пішли у зворотному напрямку. Вони знали географію місцевости навколо Явасівської одинадцятої зони. Відійшли кілометрів п’ятнадцять і коли почало розвиднятися, зупинилися в густому теплому лісі, замаскувалися, попоїли і прилягли спочити.

Тим часом у зоні, коли виявили втечу, свої хлопці пустили чутку, що черговий мент перевдягнув втікачів у військову уніформу і пропустив через вахту в той час, коли два інші менти після чаркування міцно спали. Це справило враження — чекісти відразу взялися допитувати всю зміну, що чергувала в ту ніч.

Двоє ж побратимів вирішили не сідати в потяг Явас-Потьма, як це годилося б, а вийти на Сизрансько-Московську залізницю. Харчів вони трохи мали, тож вдень відпочивали, а ночами сільськими й лісовими дорогами за три доби дійшли до Сизрансько-Московської залізниці кілометрів за 15–20 від Потьми, сіли у товарний потяг і поїхали на захід. Удосвіта на одній невеликій станції зійшли, купили в магазині харчів і пішли до лісу на денний відпочинок. Так об’їхали Москву і доїхали до рідних місць у Березнівський район Рівненської области.

Прийшли до Антонової сестри Надії в село Друхова. Розповіли про свої мандри, переночували у сусідів. Як виявилося, пару років тому помер Антонів батько, тож він захотів відвідати могилу і помолитися за його душу. Потім поїхали у Львів до брата Василя Підгородецького. Він розповів про діяльність влади та настрої людей. Люди були незадоволені владою, вони бачили, що їхній боротьбі співчуватимуть і намагатимуться допомагати. Самі до рук зброї не візьмуть, але нагодують і одягнуть. Та не вдалося їм повоювати за рідну неньку…

— За нашими попередніми планами, — розповідав він, — ми мали їхати на Івано-Франківщину, але Антон захотів ще раз повернутися в село і відвідати могилу батька.

— Навіщо, Антоне, їхати туди вдруге. Вже відвідали батька, вклонилися його могилі і досить. Ти знаєш, що за нашими рідними чекісти неодмінно організують цілодобове спостереження. Навіщо ризикувати?! — вмовляв Роман.

— Ні, Романе, я щось недоговорив батькові, тому хочу виконати свій синівський обов’язок.

— Антоне, ти виконав обов’язок, — переконував той. — Повернувшись здалеку в рідний край, ти не зневажив батьківську могилу, відвідав і помолився над нею за його душу. Перед нами стоять інші завдання. Ми мусимо думати про їх виконання.

— Романе, мене дуже тягне туди, я поцілую батьків хрест і повернуся, а ти почекай мене у Радехові у знайомих.

— Та коли ти так напосівся, то я тебе одного не відпущу, я піду з тобою.

Ми поїхали. Разом пішли на цвинтар, він вкляк на батькову могилу і довго молився. Я помолився і нишком зиркаю навколо чи, бува, не чигають на нас із-за кущів. Ніби нікого не видно, але на душі неспокійно. Ступив крок до Антона, торкнув плече й кажу: “Ходімо, дорогий побратиме”. Він встав і мовчки пішов за мною. Це був пізній вечір, і добре розгледіти вираз його очей не можна було, але мені здалося, що поруч зі мною не мужній, безстрашний завзятий воїн УПА Олійник, а якась його бездушна тінь.

Ми тихо й обережно виходили з села малими стежками на дорогу. Вийшли й пішли швидко. Минули друге село. За селом зупинили якесь вантажне авто і запитали, куди їде. Водій їхав до Львова. Попросилися підвезти. Водій погодився. Ми залізли в кузов і щасливо приїхали в Підзамче, знайшли квартиру Никифорука, з яким Антон сидів кілька років і домовився був про продовження боротьби. Постукали. Никифорук, не включивши світла, відчинив двері і, упізнавши тихий голос Антона, завів нас до темної квартири, нагодував добре і почав розпитувати про втечу, розповідати про окупаційну владу і спитав, що збираємося робити. Потім примусив нас лягти спати. Спали ми майже до обіду. Пообідавши, обговорювали варіянти подальших дій. Коли згадали про Франківщину, Никифорук дав дві адреси наших людей, до яких можна звертатися за допомогою, а, може, і за співпрацею.

Надвечір подякували господареві й непомітно покинули приватне помешкання. У господаря залишили думку, що пробираємося на Франківщину в гори, а коли вийшли й пішли по майже безлюдній вулиці цієї старовинної околиці Львова, Олійник каже:

— Давай заїдемо ще до сестри. Я забув у неї пару білизни. І ще раз треба сходити до батькової могили.

— Та ти що, Антоне?! Ми ж уже два рази були на могилі твого батька. Досить цього. Їдьмо на Франківщину.

— Ні, Романе, я не можу отак просто податися у гори. Мушу ще раз повернутися у рідні місця.