З часів неволі. Сосновка-7

Літо 1964 року. Ясний погожий день. Приблизно 11 година. Частина в’язнів сьомої зони саме перебуває в робочій зоні, частина — у житловій. Хтось відпочиває після нічної зміни, хтось прогулюється стадіоном, милуючись липами і зеленою травичкою вздовж трапу. Більшість відчуває легкість у шлунку від недоїдання, і все ж літня пора у теплий сонячний день навіювала добрий настрій. Раптом загуркотіло в небі, і поряд із зоною над лісом виник військовий гвинтокрил і полетів кудись далі. За хвилину з іншого боку концтабору над лісом прогуркотів у тому ж напрямку другий зелений військовий гвинтокрил. Я прогулювався із закарпатцем Іваном Станіславом та Іваном Долішнім. Ми подивовано переглянулись: що сталося? На території Дубравного управління концтаборів Зубово-Полянського району Мордовії ніщо не може відбуватися поза волею управлінь МВС та КДБ, отже, це їхня робота. Чим же вони займаються? Якесь навчання?

— Може, вирішили показати нам, політв’язням, яку швидку військову техніку мають? — висловлювали припущення в’язні.

— Начальник управління полковник Громов час від часу любить політати над концтаборами й подивитися на нас з висоти, але він повільніше літає і один, а тут відразу два гвинтокрили і летіли швидше, наче кудись поспішали, — розмірковував в’язень Долішній.

Ми губилися у здогадах. До нас підійшло ще кілька чоловік. Хтось висловив припущення про втечу. Воно пройшло у низці інших припущень і не було сприйняте за найімовірніше. Аж з боку санчастини простує до нас Борис Дідовець і повідомляє, що медсестра сказала, буцім цієї ночі з одинадцятої зони, що у Явасі, втекли два політв’язні. Ні прізвищ, ні національности втікачів вона не назвала.

Ми раділи й просили Бога, щоб влада їх не зловила. Цілий день ми чекали подробиць втечі і в напруженому чеканні хотіли почути, що їх не зловили. Минув день, другий, третій. Стало зрозуміло, що втікачі успішно вийшли за межі Дубравного управління. Тепер влада оголосить всесоюзний розшук, розішле міліції їхні фотокартки, мобілізує агентуру і намагатиметься їх зловити. Такий розшук в активній стадії триває шість місяців. Влада за шість місяців витратить на це величезні кошти. Проте їй не шкода коштів, вона з принципу мусить довести всім політичним ворогам, що завжди перемагає, тож хай вони знають, що боротьба проти влади безперспективна. Цур їй і пек! Її нелюдська сатанинська жорстокість і несправедливість так обурювала нас і переповнювала наші душі, що ми просили в Бога удачі втікачам і вірили, що їх не зловлять.

За кілька днів ми вже знали, що втекли два українці — Антон Олійник і Роман Семенюк. Вони воювали проти окупантів, сміливі й самовіддані націоналісти.

* * *

Відтак минуло, либонь, три роки. Мене запроторили на три роки до Володимирської в’язниці за те, що заважав адміністрації концтаборів виховувати політв’язнів у радянському дусі підтримував оптимістичні націоналістичні настрої, збирав і передавав на волю (а також, й за кордон) правду про політичні концтабори (склад в’язнів, режим утримання тощо). У березні 1968 року спрямували були до Київського КДБ. Після допитів у справі Валентина Мороза про його брошуру “Репортаж із заповідника ім. Берн” та хімічного мордування у жовтні повернули до Володимирської в’язниці і за якийсь час, либонь, уже в 1969 році посадили разом з Романом Семенком. Отже, він так і не вирвався з їхніх лабет!

Ми зустрілися з Романом Семенюком, як щирі побратими, і він мені оповів історію цієї втечі. Опишу те, що залишилося в пам’яті. Та насамперед — невеличке пояснення про те, як чекісти творили міфи про смерть в’язнів, аби завдати нам психологічного удару.

Десь влітку в 1965 році я здружився з Миколою Апостолом. Наприкінці року нас обох перевели у тій же Сосновці з сьомої до першої (релігійної) зони. Ми далі дружили і часто в невеликому гурті співали українських пісень. Напевно, ці взаємні симпатії чекісти помітили і роз’єднали нас. Минуло кілька років. Я провів три роки у критій тюрмі і повернувся в Мордовію до третьої зони. Апостол давно звільнився. І ось по зоні пустили чутку: Апостол у Тернополі зв’язався з золотовалютниками. Їх зловили, і Апостола розстріляли. Нас охопив сум: “Навіщо ж він, український націоналіст, зв’язався з торгівлею золотом?! Замість боротися за волю України взявся за спекуляції золотом! Навіщо ж він устряв у ту справу?! Шкода патріота! Згинув по-дурному!” Довго не покидав душу жаль за улюбленим побратимом по боротьбі за спільну справу. Аж через двадцять років дізнаюся, що Апостол не був страчений, що це була навмисна чекістська дезінформація, призначена завдати в’язням психологічного удару — зменшити їхній оптимізм та опустити в сум та журбу.

Вже значно пізніше на особливо суворому режимі в камерах ми часто згадували геніяльного повстанця Антона Олійника, що зумів двічі втекти з ув’язнення, та його побратима у другій втечі Романа Семенюка. Олійника таки стратили. А Семенюк, як виявилося значно пізніше, закінчив 28-річний термін і звільнився. Бойовий чоловік!