Читаем З часів неволі. Сосновка-7 полностью

Що це за наклеп? Як він підриває чи ослаблює радянську владу? Якими доказами підтверджується? На ці важливі питання суд не відповідає. Виходячи з оціночної теорії, суд не вважав за потрібне виконувати вимоги радянського процесуального закону, тому й дозволив собі записати у вироці цю нахабну брехню. З метою відновлення моїх законних прав та усунення порушення соціалістичної законності цей епізод повинен бути виключений із звинувачення.

“На початку 1962 р. Куриляк у присутності гр. Попилевича зводив наклеп на Комуністичну партію Радянського Союзу, на вчення марксизму, порівнюючи його з релігійними догмами”, — говориться далі у вироці.

Це твердження суд взагалі не повинен був записувати у вирок, бо воно стосується не права, а ідеології, а суд не ідеологічна комісія. Але оскільки суд тлумачить ст. 62 КК надзвичайно широко, розтягує її як гумову, оскільки у руках суду ст. 62 КК — це щось безмежне, під що він здатний підвести будь-яку розмову, то доведеться пояснити наведений епізод.

Свідок Попилевич, на якого посилається вирок, показував у суді, що я балакав з ним про те, що деякі відповідальні комуністи у своїх виступах говорять одне, а на ділі роблять зовсім інше, як і деякі священики, що в своїх діях далекі від тих норм поведінки, до яких закликають християн. (Комуністи, про яких тоді говорилося, були ув’язнені за скоєні ними злочини.)

Я неодноразово заявляв у суді клопотання, щоб секретар судового засідання записувала повніше свідків, але суд практично відхилив мої клопотання і покази комуністів Попилевича, Ковальського, а також Тикова, Балабзовського, Косянчука та інших, що давали правдиві покази, не були записані, а частково їм навіть приписано те, чого вони зовсім не говорили.

Ось черговий епізод звинувачення.

“У квітні-травні 1962 р., вихваляючи життя і порядки у капіталістичних країнах, Куриляк зводив наклеп на радянську дійсність, на керівників ЦК КПРС і радянського уряду”.

Суду нічим було розкрити зміст цього звинувачення, бо за словом “наклеп” немає нічого антирадянського, а є лише звичайнісінька розмова, про що й говорили в суді свідки. Крім недоведеності і необґрунтованості, це звинувачення ще й не має в собі ознак злочину, передбаченого ст. 62 КК УРСР, бо можна “вихваляти життя і порядки в капіталістичних країнах”, і не зводити наклеп на радянську дійсність. Зводити наклеп на будь-що, — значить приписувати йому свідомо такі факти чи властивості, яких воно насправді не має. Отже, суд проявив чималу неграмотність, звинувативши мене в тому, ніби я зводив наклеп на радянську дійсність, на керівників ЦК КПРС і радянського уряду.

Ні радянська дійсність в цілому, ні керівництво ЦК КПРС і радянського уряду не є об’єктом такого злочину, як антирадянська агітація і пропаганда.

Екзарх київської православної церкви з усім священним кліром і семінаріями — це також радянська дійсність, але цілком зрозуміло, що наклеп на духовну семінарію не підриває і не послаблює радянської влади. Об’єктом антирадянської пропаганди або агітації є радянська влада, а не керівництво ЦК КПРС і радянського уряду. Стаття 62 КК УРСР захищає систему влади, а не окремих керівних осіб. Для захисту керівних осіб є інші статті кримінального кодексу. Таким чином наведене звинувачення не має у собі складу злочину, передбаченого ст. 62 КК УРСР, тому його необхідно усунути з вироку.

Суд записав у вироці нахабну брехню про те, що я, нібито, схвалював дії “оасівців” і пропонував створити аналогічні банди в СРСР для боротьби з існуючим ладом. З усіх інкримінованих мені обвинувачень це є найважче. За логікою вироку виходить, що я, хто мав уже нещастя двічі побувати у таборах для державних злочинців, обрав якраз Окіпного для такого заклику. Яка дурниця! Як можна було писати у вироці такі небилиці?! Далі у вироці записано:

“Весною 1963 р. Куриляк у розмові з Окіпним зводив наклеп на одного з керівників партії та уряду, опорочуючи його виступ перед працівниками літератури й мистецтв”.

Це твердження є вигадкою Окіпного і, до того ж, немає у собі ознак злочину, передбаченого ст. 62 КК УРСР, бо ні один з керівників партії і уряду, ні його думки з питань літератури і мистецтва не є об’єктом антирадянської пропаганди чи агітації, тому наведене твердження інкримінується мені не законно.

“В розмові з Синицею, — говориться далі у вироці, — опорочував радянську владу, висловлювався за організацію приватного сектору в промисловості”.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Айвазовский
Айвазовский

Иван Константинович Айвазовский — всемирно известный маринист, представитель «золотого века» отечественной культуры, один из немногих художников России, снискавший громкую мировую славу. Автор около шести тысяч произведений, участник более ста двадцати выставок, кавалер многих российских и иностранных орденов, он находил время и для обширной общественной, просветительской, благотворительной деятельности. Путешествия по странам Западной Европы, поездки в Турцию и на Кавказ стали важными вехами его творческого пути, но все же вдохновение он черпал прежде всего в родной Феодосии. Творческие замыслы, вдохновение, душевный отдых и стремление к новым свершениям даровало ему Черное море, которому он посвятил свой талант. Две стихии — морская и живописная — воспринимались им нераздельно, как неизменный исток творчества, сопутствовали его жизненному пути, его разочарованиям и успехам, бурям и штилям, сопровождая стремление истинного художника — служить Искусству и Отечеству.

Екатерина Александровна Скоробогачева , Екатерина Скоробогачева , Лев Арнольдович Вагнер , Надежда Семеновна Григорович , Юлия Игоревна Андреева

Биографии и Мемуары / Искусство и Дизайн / Документальное
Идея истории
Идея истории

Как продукты воображения, работы историка и романиста нисколько не отличаются. В чём они различаются, так это в том, что картина, созданная историком, имеет в виду быть истинной.(Р. Дж. Коллингвуд)Существующая ныне история зародилась почти четыре тысячи лет назад в Западной Азии и Европе. Как это произошло? Каковы стадии формирования того, что мы называем историей? В чем суть исторического познания, чему оно служит? На эти и другие вопросы предлагает свои ответы крупнейший британский философ, историк и археолог Робин Джордж Коллингвуд (1889—1943) в знаменитом исследовании «Идея истории» (The Idea of History).Коллингвуд обосновывает свою философскую позицию тем, что, в отличие от естествознания, описывающего в форме законов природы внешнюю сторону событий, историк всегда имеет дело с человеческим действием, для адекватного понимания которого необходимо понять мысль исторического деятеля, совершившего данное действие. «Исторический процесс сам по себе есть процесс мысли, и он существует лишь в той мере, в какой сознание, участвующее в нём, осознаёт себя его частью». Содержание I—IV-й частей работы посвящено историографии философского осмысления истории. Причём, помимо классических трудов историков и философов прошлого, автор подробно разбирает в IV-й части взгляды на философию истории современных ему мыслителей Англии, Германии, Франции и Италии. В V-й части — «Эпилегомены» — он предлагает собственное исследование проблем исторической науки (роли воображения и доказательства, предмета истории, истории и свободы, применимости понятия прогресса к истории).Согласно концепции Коллингвуда, опиравшегося на идеи Гегеля, истина не открывается сразу и целиком, а вырабатывается постепенно, созревает во времени и развивается, так что противоположность истины и заблуждения становится относительной. Новое воззрение не отбрасывает старое, как негодный хлам, а сохраняет в старом все жизнеспособное, продолжая тем самым его бытие в ином контексте и в изменившихся условиях. То, что отживает и отбрасывается в ходе исторического развития, составляет заблуждение прошлого, а то, что сохраняется в настоящем, образует его (прошлого) истину. Но и сегодняшняя истина подвластна общему закону развития, ей тоже суждено претерпеть в будущем беспощадную ревизию, многое утратить и возродиться в сильно изменённом, чтоб не сказать неузнаваемом, виде. Философия призвана резюмировать ход исторического процесса, систематизировать и объединять ранее обнаружившиеся точки зрения во все более богатую и гармоническую картину мира. Специфика истории по Коллингвуду заключается в парадоксальном слиянии свойств искусства и науки, образующем «нечто третье» — историческое сознание как особую «самодовлеющую, самоопределющуюся и самообосновывающую форму мысли».

Р Дж Коллингвуд , Роберт Джордж Коллингвуд , Робин Джордж Коллингвуд , Ю. А. Асеев

Биографии и Мемуары / История / Философия / Образование и наука / Документальное