З часів неволі. Сосновка-7

Я почувався обпльованим з голови до ніг, бо роками хвалився нею і був упевнений, що не зрадить.

Десь через місяць після шлюбу її коханого відправили у відрядження. Шкода було покидати Геню й на один день, але служба є служба — мусив їхати. Поїхав. Назавжди. А потім їй зателефонував хтось із міліції і повідомив, що прийшов анонімний лист, в якому повідомлялось, що ось такий і такий чоловік утопився у Дністрі і тепер міліція буде з’ясовувати істину. І якщо, мовляв, їй, пані Євгенії, щось стане відомо про чоловіка, то хап би негайно повідомила районній міліції, а та доповість далі, кому треба. Тим часом капітан КДБ, виконавши завдання начальства, повернувся до свого постійного робочого кабінету. Пашпорт із видуманим прізвищем і реєстрацію шлюбу з пані Євгенією знищили звичайним способом, що існує в оперативних відділах КДБ. За добре виконане завдання — відрив дружини від політв’язня — капітана відзначили подякою із врученням йому іменного годинника.

Згодом пані Геня з людських пересудів і реплік почала здогадуватися, що сталося, але щоб зберегти бодай видимість правдоподібности вигаданої історії, усім і завжди давала одне пояснення: “Був добрий чоловік, але згинув на моє нещастя!”

— Як ви, Максиме, ставитеся до неї тепер?

— Вже три роки вона для мене не існує.

— А Олена, вона ж ваша донька?

— Відколи в неї з’явився другий батько, реальний, з цукерками й шоколадками, мій образ відступив у тінь. Коли ж чекіст покинув Геню, а вона про нього говорить як про чоловіка порядного, коханого, що згинув від нещастя, Олена не повертається до мене. Вона з мамою згадує того, а не мене.

— Ви не пробували пояснити доньці суті драми?

— Геня не дає їй мої листи, та Олена ще й не досягнула віку для обговорення теми. А з іншого боку, з табору також не напишеш так, як хотілось би написати.

— Нічого, друже Максиме, звільнитеся й повернете собі свою доньку.

— О, Левку, ваші слова та й до Бога! Ймовірне інше: вона віддасться і в неї буде своє життя. Залежить, що це буде за чоловік. Якщо він буде націоналіст, вони обоє повернуться до мене, а якщо буде комсомолець, то туманні спогади про мене розсіються без сліду і не буде в неї жодної потреби зближуватися з людиною по суті зовсім їй чужою.

— Та не чужою ж!

— Чужою. Знаєте приповідку: “Не та мати, що родила, а та що виховала”. Якщо це справедливо до матері, то до батька й поготів.

— Так, це правда. Москалі все роблять, щоб обірвати наше і кровно-родинне й ідейне коріння і зробити нас генерацією без майбутнього. Бачу, як тяжко вам було пережити зраду дружини.

— Важко. Проте не довго важко. Бо хіба я не знав, що чекісти здатні на будь-яку підлість? Знав. Хіба не бачив я, що більшість в’язнів без жінок, і не всі вони до суду були неодружені. Я був і є в націоналістичному гурті, а гуртом будь-яку біду легше пережити. Часом і тепер ще болить серце, але все ж я порівняно швидко оговтався.

— Слава Богу! — мовив, щоб розрадити. І подумав: а що мене чекає? Мати ніколи не покинуть.

Тричі судимим Степан Куриляк

Про Куриляка мені розповідав Степан Кравчук. Коли на шляху до робочої зони, мене наздогнав молодий чоловік і, вітаючись, назвався, я зауважив, що вже трохи знав про нього, принаймні — що його судили тричі. Мабуть, у зоні, що нараховувала 1800 політв’язнів не було іншої людини з трьома судимостями. Тепер він поруч. Трохи вищий за мене, стрункий, має продовгувате обличчя з правильними рисами, світлі очі, прямий відкритий погляд і рівний спокійний голос. З розмови довідався, що він 1929 року народження, отже — на один рік молодший за мене, родом з міста Дубного, що на Рівненщині. З обох волинських областей у концтаборі було багато націоналістів і з ОУН і УПА, і з молодших, хто організаційно не був пов’язаний з повстанським рухом, але був його ідейним продовжувачем. Куриляк був тричі засуджений, тож дуже рано почав.

Як розповів сам Степан Куриляк, вперше був заарештований енкаведистами разом зі всією родиною 19 січня 1945 року. Під час обшуку московські ординці знайшли деякі папери, що проливали світло на його участь в ОУН-УПА. Слідство велося впродовж року, однак йому пощастило по справі йти одному, бо своїми зверхника-ми і чільниками в повстанському русі називав тих, хто на той час уже був убитий.