З часів неволі. Сосновка-7

“Та яка там зрада? Ти залишишся сам собою, але що тобі заважає про людське око визнати свою вину? — переконують його. — Он поглянь, як всі люди на волі роблять: кажуть владі те, що їй подобається, а самі знають і думають собі своє”. Дискусія триває, поглиблюючи ідейну розбіжність між в’язнем і його рідними. Часом на цій основі доходило до повного розриву в’язня з дружиною і припинення листування. Частіше розрив відбувався не з протистояння націоналістичного й комуністичного світоглядів, а з обивательського нерозуміння, чого ж він не хоче визнати свою вину? Чого він не хоче бути таким, як усі люди? І яке ж то має значення, який папір він напише начальникам — важливо ж не те, що за папір підшиють до справи, а те, що можна ж вийти з концтабору і повернутися до родини. “Якщо ти, мовляв, не хочеш зробити таку дрібничку, як покаятися, то, значить, просто ти хочеш сидіти. Знайшов тут друзів, допомагаєте й розважаєте один одного, немає у вас ніякого клопоту, вам тут добре. Ну, якщо не хочеш на волю, то й сиди!”

Після такого відчуження в’язень отримує один-два листи на рік. Це вже порожня формальність, яку можна висловити реченням: між нами немає нічого спільного, але ми все-таки не зрікаємося і визнаємо тебе за свого родича. Чекісти задоволені: вони знають, що ці родичі жодного антирадянського чи просто сумнівного доручення в’язня не виконають.

Листи від рідних навіть підіймали авторитет в’язня в зоні. Мені писала дружина й мама не менше як одного листа щомісячно, а, бувало, й частіше. Писати про політику не дозволяли, про життя політичних друзів не можна було, щоб їм не зашкодити, тому листи мали носити побутовий характер. У них йшлося про сімейні та родинні справи, про роботу й знайомих співробітників, якісь кіно — та літературні новини, а мама багато писали про життя різних близьких і далеких родичів. Це все було цікаво. Побутові дрібниці дружини й рідних сприймалися як щось спільне, і в’язень, відписуючи листа, давав своє тлумачення і поради. Він ніби частково був там, був частиною тамтешнього їхнього життя.

Я, як і всі в’язні, ділився з ближнім колом своїх друзів новинами від рідних. Вони при зустрічах у житловій зоні чи на роботі питали, чи не отримав листа, що пишуть з дому, і з цікавістю слухали про новини з України. Дружина, як правило, компонуючи листа чоловікові в концтабір, намагалася під побутовими дрібницями подати щось із новин “Свободи” чи “Голосу Америки”. Звісна річ, саме такі новини становили найбільший спільний інтерес. Іноді їх було більше і капітан Литвин такі листи вилучав. Про вилучення листа складали акт і оголошували в’язневі. Причину вилучення формували: “у листі інформація, яку не можна передавати в колонію”, або “спотворення радянської дійсности”, або “лист написаний обумовленим способом”.

Улітку 1962 року до мене приїхала дружина на особисте побачення. Для особистого побачення дають маленьку кімнатку. Поза-як кімната обладнана мікрофонами і чекіст намагається з нього взяти максимум політичної інформації, то побачення перетворюється в чортзна-що: тисне сором і неприємність, що інтимна сторона взаємин відбувається у присутності третьої (хоча й невидимої)особи. Хочеться послухати про друзів, що на волі, про те, щоб чекіст якнайменше взяв інформації, дружина не називала прізвищ і я також не називав прізвищ своїх друзів. Прізвища пишемо на папері. Щоб ненароком не зайшли менти до кімнати й не забрали аркуш паперу з прізвищами, адресами, датами та іншою конкретною інформацією, доводиться відривати смужки і знищувати. За десять хвилин доводиться знову писати те ж прізвище тощо.

Налагодити таємне листування, так би мовити, на професійній основі, і дружина у перші роки ув’язнення була морально неготова. На юридичному факультеті я вивчав криміналістику. На заняттях з виявлення методів підробки документів і підписів бачив електронний апарат з блакитним прямокутним екраном. Коли до екрана прикласти аркуш списаного паперу, то електронний прилад розкладає і сам аркуш паперу і написане на ньому за хімічним складом речовин і на екрані чудово видно, де папір обробляли якимись хімікаліями, де вписане чи вдруковане щось іншим чорнилом чи фарбою. У зоні можна знайти кальцекс і ще кілька речовин, придатних для тайнопису, проте при професійному огляді паперу написане тайнописом можна виявити навіть неозброєним оком. Припустимо, що при зовнішньому огляді листа тайнопис не виявлять, але я був упевнений на всі сто відсотків, що Литвин має того електронного апарата і має можливість легко, швидко і надійно виявити тайнопис, написаний будь-якими хімікаліями.