З часів неволі. Сосновка-7

Час від часу виникала думка випробувати Литвина: написати тайнописом лист такого змісту, щоб він обов’язково вчинив допит і тим показав, що тайнопис прочитав. Спокуса була велика, проте стримався: побоювався показати чекістам знання цієї техніки письма, бо коли б вони це взнали, то посилили б нагляд, частіше і несподівано в різних місцях зони вчиняли б трус, тобто зробили б існування нестерпним. По-друге, ану ж коли б Литвин не клюнув на мою хитрість і, прочитавши тайнопис, ніяк не зреагував. Я б вважав, що він не перевіряє мої листи на електронному приладі, і тоді почав би помаленьку писати через дружину звернення до людей, що залишилися на волі після мого арешту. Ні імен, ні адрес цих людей дружина не знала, того мусив би писати не натяками, а повністю. І я уявив собі, що було б, коли б це листування Литвин читав років два? Мені б замінили колючий дріт концтабору на тюремні ґрати, але скількох людей я міг би, не дай Бог, спровадити за колючий дріт?! І я стримався. Однак завжди було бажання якусь невелику інформацію передавати таємно від чекістів і разом з тим хотілося, щоб у разі виявлення, можна було сказати, що, по-перше, це не зашифроване, а по-друге, в ній нічого по суті справи таємного немає. Ми з дружиною домовилися, що в кожному реченні п’яте слово буде словом таємного речення. На практиці це виявилося великою морокою і поступово ми занехаяли цей спосіб зв’язку.

Листування мало й певне охоронне значення. В’язень із в’язнем перебуває у ситуативних взаєминах: адміністрація звезла людей до одного табору, вони познайомилися, здружилися й живуть одним життям. Адміністрація в будь-який час може взяти в’язня з цього середовища і перевести в іншу зону, потім ще кудись. В’язні втрачають попередні стосунки і часто розходяться назавжди, але в’язень завжди підтримує зв’язки з дружиною, рідними. Арештанта, що не має зв’язків з рідними, легше знищити. В’язня, що має зв’язки з рідними, не можна знищити без пояснення рідним.

За сталінської доби як візьмуть, було, чекісти людину з дому, так і слід простигав за нею. У 60-х роках, про які йдеться, арешт людини не означав її зникнення у безвісті. Рідним давалося право знати, за що судили, як судили і де людина відбуває кару. За цих умов в’язня можна нищити поступово і ніяк не можна знищити зразу. Нейтралізація ідейних ворогів перетворилася в тривалий процес. Тому почали практикувати ще один метод ізоляції політв’язнів від рідних — спокусою дружин.

Спокусити дружину

Я наздогнав Максима Тополю, що повільно йшов засніженим трапом.

— Здорові були, пане Максиме.

— Слава Йсусу Христу! — відповів. — Що пан Левко нового скажуть?

— А що хотіли б почути нового?

— Ну, та пан Левко, може вичитав щось нове у журналах.

— У журналах багато пишуть, та, на жаль, усе в одному дусі.

— У “Літературній Україні” якийсь один із молодих літературних критиків написав, що необхідно розширювати сферу використання української мови.

— Я чув про цю статтю. Ще не читав. Прочитаю. А тим часом давно вже хочу завести з вами розмову на одну тему з вашого родинного життя. Та все не насмілююся. Якось ніяково починати. І все-таки хотів би знати правду з перших вуст.

— Я, пане Левку, здогадуюсь, про що ви хочете почути. Не кремпуйтеся. Історія сталася майже три роки тому і дарма що вона пече мене й досі, все-таки це вже в минулому, і тепер я спроможний спокійно розповісти, хоча раніше не міг поділитися з найближчим другом.

— Буду вам, пане Максиме, вдячний.

— Отож, — почав Тополя, — я мав хорошу дружину Євгенію. Ми щиро кохали одне одного, побралися і через рік у нас народилася донечка Оленка. У селі я виконував обов’язки станичного: підтримував зв’язки з господарчим сотні Терена, що діяла у нашому районі, і забезпечував сотню харчами та ремонтував взуття. Сотенний був дуже відповідальний чоловік, суворо дотримувався правила “Про справу говори з ким треба, а не з ким можна” і про мене в сотні знало тільки дві особи: він і сотенний господарчий. Отже, з боку сотні мені не загрожував провал. Небезпека була з іншого боку, з боку моїх сільських людей, які збирали по селі харчі і передавали мені. Число їх я не збільшував, люди це були самовіддані, і все йшло добре.