З часів неволі. Сосновка-7

Нескінчена дума

Далеко, далеко від рідного дому

В невтоптаних хащах тайги
Запалу могилу під свист бурелому
Навік пригорнули сніги.
Лежить в тій могилі нескінчена дума,
Жоржини окрилених мрій,
І серце орлине в грудях вільнодума,
Що вирвав з життя буревій.
Коли чорні хмари над краєм нависли
І вихри зняли лютий шал,
Орла молодого в кайдани затисли
Й на смерть повезли за Урал.
А батько та мати, і дівчина люба
Сумують щодня край села,
Де шепіт у полі самітнього дуба
Нагадує думу орла.

Втеча через нору

Вже кілька днів майже без упину сіра мжичка обіймала сірі бараки, чорні бушлатні зеківські постаті і все довкола. Ця мряка сідала дрібнюсінькими крапельками води на щоки, вуса, непоголену бороду. В’язень добував з кишені носову хусточку і обтирав обличчя. Незабаром мжичка покривала обличчя новою мокрою пеленою. Пелена формувала крапельки, крапельки перетворювалися на воду, і в’язень ніби нею вмивався. Менше як за півгодини обличчя знову вкривалося тією ж густою вологою габою. В’язень добував з кишені вогку хусточку і знову обтирав обличчя. Цього разу на сухо не виходило. Наступного разу хусточка була вже геть мокра, і він переставав витиратися — хай збирається з туманної пелени в росу, хай крапельки роси збільшуються і потім патьоками спливають з обличчя на ковнір бушлата й за шию. Я ходив вузькою стежкою, опустивши долі очі, не помічав мжички й роси на обличчі і напружено думав про своє. Аби ніхто не перебив, не підіймав голови й дивився вниз. Невже правда, що коли політв’язень починає хитатися, то неодмінно покотиться вниз — до зради? Василь Пірус сказав: коли хтось почав підлещуватися до влади, не утримуй, бо однаково не втримаєш. Штовхни його і хай швидше падає.

У цьому підході є щось фатально-статичне, а мені здається, що людина — вельми складна динамічна істота. У ній постійно борються добро і зло, тобто моральність і неморальність, шляхетність і хамовитість, піднесеність і обивательство, жертовність і жадність, альтруїзм і егоїзм, прагнення до зірок і цілковита приземленість. Є період у житті людини, коли велика ідея цілком заполонює її душу і мозок і вона діє як її зразковий носій. Але минають роки, десятиріччя, душевна енергія вичерпується, і її погляд від зір все частіше опускається додолу. Все важче перебувати на вершині того зразкового носія ідеалу, на якому довго була, і вона, часом, може підняти ногу, щоб стати не туди, куди належало бути за своєю ж життєвою традицією. У такий момент, у момент хвилевої слабкости її слід було б підтримати. Хвилева слабкість мине, і вона знову на роки залишатиметься в передовій лаві зразкових синів нації.

Гаразд, чоловіче, це ти так теоретично розмірковуєш про інших, а що тобі твоя душа каже? Ти готовий відступати? Ні. Навпаки, не виникає жодної спонуки й потреби відступати. Понад те, з часом зростає почуття своєї правоти, зростає душевна сила утверджувати велику ідею національної свободи.

Суть Пірусового твердження: людина була зрадником, а лише тепер проявила своє зрадництво. Моя думка — людина раніше не була зрадником, а тепер ним стала.

Концепція Піруса: того, хто похилився, не втримаєш, тож варто підштовхнути униз. Я думаю, що людина йде до зради поступово і тому, підтримавши її в хвилину розпачу, можна загальмувати падіння, а, може, й зовсім утримати.

Але якщо, питав я сам себе, ти не допускаєш у себе хитання, то чого допускаєш в інших? Відповідь, либонь, така: ти став на шлях боротьби зі своїх внутрішніх спонукань, а в зоні багато таких, яких поставили на боротьбу не так внутрішні, як зовнішні спонуки.

— Пане Левку, — долетів голос збоку, перервавши мої думки, — здорові були, земляче!

До мене навперейми йшов Гриць Гайовий.

— Можна до вас долучитися?

— Можна.

— Ви не читали в Дніпрі нові вірші Бориса Олійника?

— Ні, не читав.

— Я вам приніс журнал з цими віршами. Почитайте. Вони цікаві.

І на цьому я пішов. Бувайте здорові!

— До побачення.

Гайовий повернувся і хутко пішов. Я перегорнув сторінки журналу, засунув його від мжички під полу бушлата й пішов до школи. У передньому класі сиділо кілька в’язнів. Я привітався до всіх, витягнув з-під поли журнал і поклав його на край вільного столу. За дверима сусіднього класу почувся гучний сміх. Прочинив двері, щоб заглянути в клас. У класі почули рип дверей і звідти залунало: “Заходьте, заходьте!”

Я зайшов. Назустріч прямував високий худорлявий чоловік середнього віку. “Радий з вами познайомитись особисто, — заговорив, — бо заочно чув про вас”. Простягнув руку для привітання.