З часів неволі. Сосновка-7

— Панове козаки, людина має дивну властивість — вона вміє перемикати всю свою нервову систему з одного ладу на інший, наприклад, з мирної праці на війну. І коли вона на війні, то діє і почуває себе так, як необхідно для ведення війни. Смерть стає чимось ніби нормальним. Ви знаєте, що смерть завжди несподівана. Коли людину поранили, то вона живе. Рана може призвести до смерти, але отой перший удар несподіваний. Набагато гірше, коли про смерть знають наперед. Уявіть собі картину: сидимо ми семеро повстанців у криївці. Ще не зима. Ми сховалися від великої облави, щоб після того, як червонопогонники пройдуть, вилізти зі схованки і або вдарити їм у тил, або піти, куди накаже сотенний.

Раптом один помічає, що інший пахне землею. Він принюхується — так-таки сусід пахне землею. Мовчить. Нікому про це не каже. Потім другий починає водити по криївці носом і принюхуватися, потім третій, четвертий. Нарешті, всі все зрозуміли: повстанець Сокіл пахне землею. І сам Сокіл починає нюхати то земляну стіну криївки, то свої руки і все своє тіло — так, переконується, він справді пахне землею!

Ми здогадалися, що це означає. Коли це сталося вперше, повстанець згинув на третій день від початку того земляного духу. Коли смерть повторилася кілька разів на третій день після запаху землі, ми твердо засвоїли прикмету: якщо від повстанця повіяло землею, на третій день його не стане!

І ось ми семеро сидимо в криївці і раптом двоє запахло землею. Дивимося на хлопців, вони намагаються не дивитися нам в очі. Ніхто не знає, як це станеться. Всі готові до бою, але коли не знаєш, звідки чекати нападу, і це триває днями, тоді в душу починає заповзати сумнів. Уявляєте, сидимо поруч з двома нашими побратимами і дивимося на них як на мертвих, а вони ж живі! І чекання смерти застилає всі інші почуття і всілякі інші думки покинули голову окрім однієї — смерть: якою вона прийде? Жах! Кожен починає вигадувати слова розради, і кожен не чує і не вірить їм. Всі знають: оцих двох побратимів на третій день не стане. Жах посилюється тим, що ми нічого не робимо, а просто сидимо в криївці й чекаємо на повідомлення від зв’язкового. Двоє приречених сиділи в різних місцях. Один піднявся, підійшов до другого: “Якщо вже наша така доля, — мовив, — то будемо поруч”. Другий сумно посміхнувся, трохи посунувся й відповів: “Сідай, дорогий побратиме!” Переночували. Минула перша половина третього дня. “А може, минеться,” — хтось подумав уголос. І тут нараз жахливий вибух. Стіну криївки шматануло, порвало, жбурнуло разом з нашими двома через криївку до протилежної стіни. На нас посипалася земля. У ніс тхнуло їдким димом амоналу. Посліпли й поглухли. В очах іскри, й колами розходяться білі яскраві хвилі. Щось боляче-боляче штиркнуло у вушні перетинки і дзвенить, дзвенить. Дихальне горло спазмом заткнуло, бо ж не можна дихати амоналовим димом. На якийсь час усе навколо заглухло і ти наче кудись провалився. Потім поволі дим рідшав і давав потроху дихати, у вухах ущухав дзвін. Ми почали ворушитися, оглядатися навколо себе й допомагати один одному викараскатися з-під кілків, патиків, грудок землі, розкиданих предметів і такого-сякого вояцького майна. Скидали землю з наших приречених побратимів. Сподівалися кожну мить нападу москалів. Їх не було. Не було за п’ять хвилин. Не було за годину. Тим часом почали розуміти, що з нами трапилося.

Бомба впала біля нашої криївки і залізла в землю приблизно на метр-півтора від стіни, біля якої сиділи наші побратими. Вибухом зламало стіну і поламало стелю. Кусок бомби розрихлив землю і протяв її великим бічним куском з дуже гострими зубами. Ця скалка прорвала одному з приречених правий бік, а другому лівий. В одного прорив великий. Скалка порвала печінку й кишки. У другого не глибокий прорив, але довгий. Перший швидко помер від рани, а другий — від втрати крови. Нас п’ятеро залишилося живими. Понабивало більші й менші синяки й гулі, дехто поохкував з тиждень, але, зрештою, залишилися придатними для продовження війни.

До ночі москалі нас не турбували. Ми поховали наших побратимів та й перебазувалися на запасний постій. З часом з’ясували таке.

Через свою розвідку чекісти довідалися про існування криївки у нашому ліску. Точного місця вони не знали. І спрямували літак скинути кілька бомб туди, де криївки могли б бути. По суті справи — навмання. На біду, одна з бомб і впала біля нашої криївки.

— Навіщо другий підсів до першого?

— Прецінь, так мало бути.

“Ти справді віриш у силу клятви?”

А десь за пару днів я зустрів Шинкарука, щоб побалакати про Савченка, й питаю: