З часів неволі. Сосновка-7

— Ні, Левку, було б неправда, коли б я сказав “так”. Це тільки зрідка находить такий настрій. А коли говорити за настрій, який маю постійно, то його можна висловити словом “ні”. Коли минуло слідство, суд і завезли в концтабір, коли затята війна віддалилася від мене і стала справою інших, тоді душа поволі наповнювалася примиренням з господньою волею, а з цього виростала надія. Справді, тоді, у час війни, я готовий був померти, як померло чимало моїх побратимів-повстанців. Не помер. Мабуть, така моя доля. Мабуть, так мені написано на роду. А коли така воля Божа, то, певно, потрібно, щоб я жив. Може, в моєму цьому в’язенському житті є якийсь сенс, який мені не дано збагнути, але який знає сам творець.

— Яке звинувачення вам пред’явили?

— Чекісти встановили, що я від 1942 до 1947 року був в УПА і що брав участь майже у всіх боях спочатку формування чоти, а потім у сотні майора Хріна, зокрема брав участь у засідці на Сверчевського. Проте у них не було доказу, щоб я убив якусь конкретну людину. І Сверчевського могла вбити моя куля, а могла й не моя. Бій — це не атентат, коли конкретний повстанець нищить конкретного ворога. А останній бій був загалом з чехами, а не з совітами.

— Вас засудили на 25 років концтаборів?

— Так, дали 25 років.

— Ви думаєте їх всі відсидіти?

— Якщо треба буде, то відсиджу. А ви, Левку, як гадаєте: доведеться ще 11 років сидіти?

— Бачите, життя не стоїть на місці. Ви у таборах пережили смерть Сталіна і угорські події, короткий період Маленкова і хрущовську відлигу, табірні повстання, дві амністії і звільнення мільйонів політв’язнів комісією Верховної Ради СРСР. Суспільство пережило сталінську залізобетонну паралічну стадію і почало пошуки якогось оновлення. Хрущовська відлига тривала менше двох років від 1956 до половини 1958 року, і все-таки суспільство 1959 року — це не сталінське суспільство. Сталінське було самодостатнє, хрущовське шукає шляхів удосконалення. 1958 року воно перелякалося, побачивши, що зміни (міні-демократизація) можуть завести їх занадто далеко, й сахнулися назад. Проте, вони зрозуміли, що змін не уникнути і ламають голови лише над тим, коли і як їх здійснювати. Ці зміни неминуче вестимуть до послаблення і розвалу імперії. Вся справа в тому, коли це станеться. Думаю, що крах настане раніше, аніж закінчаться наші терміни ув’язнення.

— Левку, знаєте, коли ми в таборі почули про арешт вашої групи, ми вельми зраділи. Ваш інтелігентський склад навіював нам думку, що починає пробуджуватися до боротьби за самостійність інтелігенція. Ви працювали в державних органах. Це ми розуміли як проникнення до них самостійницьких настроїв. Десь тоді ж довідалися про арешт ходорівської групи та Львівського національного комітету і невдовзі про арешт групи в Тернополі. Ці групи складалися з простих хлопців і продовжували нашу боротьбу, дарма що до арештів не встигли озброїтися. А ваша група інтелігентська. Отже, прагнення до самостійности виявляли різні верстви. Це виглядало новим піднесенням боротьби і нас у таборах надихало.

— Ви перебільшували у своїй уяві розмах діяльности цих організацій.

— Перебільшували? Може. Чи дуже? Вас присудили були до страти, керівника тернопільської організації Богдана Гогуся — також. У ходорівській групі Проціва стратили, у Львівському національному комітеті стратили Коваля й Грицину. Вам з Гогусем страту замінили на ув’язнення, але 1961–1962 років трьох таки розстріляли. Це ж не жарти! Сама така кара свідчить про серйозність боротьби, про її вагу в державі.

— Так, це не жарти. Проте розголос про арешти цих організацій серед населення України мінімальний. Це ви, політв’язні, знаєте про арешти, бо засуджених привезли в концтабори, а люди на волі майже нічого не чули.

— Ті, що взялися до боротьби, також майже не чули про арешти останніх років. Вони знали про боротьбу загалом, і це надихнуло їх самих на боротьбу. Важливо, що знаходяться люди, які вступають у боротьбу. Ми, в’язні, держимося своєї ідеї, бо поклялися боротися до загину, але нам додає твердости ще один мотив: ми не хочемо розчаровувати лукавими нещирими розкаюваннями тих патріотичних людей, які на межі “боротися — не боротися”.

— Пане Дмитре, ви маєте родичів, вам хтось листи пише?

— Мені пише сестра. Вона живе на Львівщині. А хто вам пише?

— Мені пише дружина й мама від усієї родини.

Басараб не хотів розвивати тему про листування. Я відчув це і не ставив більше таких запитань.

Ми пообідали й вийшли з їдальні. Попереду йшов Віктор Солодкий зі скляним півлітровим слоїком у руці з кислющими капусними щами.

— Пане Вікторе, — звернувся я до нього, — куди ви несете ті кислючі російські щі?

— Я маю господарство — кота Рябка. Він їсть ці щі.

— Що, наші щі він їсть?! Не може бути! У них же ніякої приправи і навіть картоплі не видно — одна кисла капуста й тепленька водичка!

— Мій кіт їсть їх із задоволенням. Увесь слоїк!

— А чим ви його ще годуєте?

— Більше нічим.

— Як же він живе?