З часів неволі. Сосновка-7

— Як я вже згадував, у боротьбу проти УПА Москва затягнула була і комуністичну Чехословаччину. Ми переходили польсько-чеський кордон. З польського боку нам удалося непомітно просочитися через прикордонну варту, а з чеського боку наткнулися на їхню охорону. Та я так думаю, що поляки нас помітили, коли ми пересувалися у чеський бік, але просто зробили вид, що не бачать. Знаєте, Левку, часом відбувається як? Ми — повстанці. Ми самі прийшли в армію, знаємо, за що воюємо і хочемо воювати. А проти нас у розстрільній розсипані молоді мобілізовані хлопці. Воювати вони не хочуть і вмирати не хочуть також. І ось коли на нього іде повстанець, і він побачив, що, окрім нього, цього повстанця ніхто з його командирів і солдатів не бачить, і від нього залежить: стрельнути в цього повстанця і привернути сюди увагу цілої своєї роти і швидше всього згинути від повстанця, якому діватися нікуди, бо він буде відстрілюватися до останнього набою, і напевне і його уб’є, чи ухилитися. І він робить вид, що не помітив повстанця, і проходить повз нього далі. Гадаю, що так було й тоді, коли ми виходили з Польщі і вступали в Чехію.

Повстанці знали, за словами Басараба, що чеських прикордонників контролює совітська військова розвідка, тому відкрито вони їх не пропустять. Проте припускали, що чехи не вельми старатимуться їх затримувати. Але чехи їх помітили й відкрили вогонь. Відступати ж вони не збиралися. Готувалися пробиватися з боями, як 1945 року пробивалися українці під час першого переходу на Захід. Тому командир дав команду під вогневим прикриттям просуватися ліворуч. Кілька чоловік полягло. Басараб своїм кулеметом та його колеги своєю зброєю примусили чехів залягти й на хвилину замовкнути. Сотня короткими перебіжками перебралася ліворуч — під прикриття кущів і дерев і звідти відкрила фланговий обстріл. Вони кинулися до своїх. На третьому ривку Дмитра вдарило, і кулемет випав з рук.

— Я навіть спочатку не зрозумів чому, — розповідає Дмитро, — бо його ніби сіпнуло з рук, але в цю ж мить відчув гострий біль у плечі. Кров потекла попід сорочкою на долоню й додолу — перебило праву ключицю. Я сіпнувся, впав і трохи просунувся в заглибину. До мене підскочив повстанець Смерека, щоб допомогти поповзом рухатися далі. Я крикнув: “Друже, полиш! Швидше вперед до сотні!” Він був молодший за мене і мав би виконати мій наказ, але він любив мене і не виконав, а ліг поруч, розстібнув мій кітель, відірвав поділ спідньої сорочки, поклав стрічку бинта на прорив плеча і туди, куди куля ввійшла, і сяк-так перев’язав стрічкою з сорочки. Кров сочилася, але вже не текла. Я знову йому крикнув іти до своїх. У цей момент звідкись з іншого боку застрочив автомат, мій рятівник ойкнув, здригнувся й затих, а мені простромило чобіт і ногу. Поступово стрілянина віддалялася від мене. Звуки ставали все тихші. Гострота болю слабшала, шум у голові дужчав, і я думав, що поступово вмираю від втрати крови.

— Жалько було?

— Жалько було, що відстав від сотні і вже не можу бути разом з нею.

Потім стало якось солодко. Не в роті, а десь у душі. І я наче втратив свідомість. Мабуть, не зовсім. Втратив відчуття часу. Але я чув, мов крізь сон, як до мене підійшов хтось чужий. Заговорив по-чеськи. Здається, не до мене, а до когось іншого.

— Він скоро помре, — каже перший.

— Треба йому допомогти. Санітар недалеко, — відповів другий.

— Біжи й поклич санітара, — каже перший. — А я побуду тут.

— Гаразд, — обізвався перший і побіг.

За якийсь час з’явився санітар. Він наказав іншим розрізати чобіт, а сам взявся за ключицю. Фактично, я не знаю, що далі було. Чи від втрати крови, чи, може, санітар зробив застрик, але я знепритомнів. Опритомнів у слідчій в’язниці Львівського КДБ. З матеріялів слідства не зовсім ясно, як чехи передали мене совітам: самі вони це зробили чи на вимогу совітів, які через свою агентуру могли слідкувати за подіями і після нашого бою з чехами зажадати від них передати поранених повстанців, тож і мене передали. Так я опинився в руках москалів.

У тому останньому бою, коли мені перебило ключицю, кулемет випав з рук і я упав, у мене було дві гранати. Сумка з ними відлетіла на кілька кроків уперед. Я міг би до неї доповзти і підірватися, але в цю мить до мене підбіг повстанець Смерека зі своєю медичною допомогою і взявся мене рятувати від смерти. Сам згинув, а мене, бач, врятував. І чого я не підірвався, коли поранило в ногу? Ба, не було вже сил. Голова була в якомусь тумані. А шкода: не працював би на москалів оці 14 років!

— Пане Дмитре, скажіть, будьте ласкаві, ви всі роки ув’язнення шкодуєте, що тоді 1947 року не покінчили життя самогубством?