З часів неволі. Сосновка-7

Вони знали, що вранці все буде виявлене і їх судитимуть. З іншого боку, психологічно не були готові повертатися. Вся їхня енергія спрямована вперед. Вони розділилися на три групи по двоє й пішли врізнобіч. Мороз безжально стискав. Літній цивільний одяг і черевики зовсім не захищали тіло й ноги, а треба було йти по коліна в снігу. А мороз все дужчав. Одна двійка, побачивши крізь ранні сутінки світло в одній із хат, попрямувала туди. Постукали і попросилися погрітися. Мордвин відчинив двері й запросив до хати. Глянувши при світлі на одяг і взуття людей, він відразу здогадався, хто вони є. Вийшов ніби до хліва по дрова. Повернувся хвилин за десять з оберемком рубанців соснових дров, кинув перед піччю і сів на стару табуретку біля столу.

— Маріє, вилазь з-під ковдри й розпалюй в печі, — мовив сухо до дружини. — Людям треба нагрітися. Бачиш, в якому вони легкому одязі.

І звернувся до втікачів:

— Звідки ж ви тут? Що за біда вас привела сюди?

Втікачі заповзялися плести небилиці, що вони, мовляв, їхали сюди на побачення до своїх ув’язнених родичів, але їх по дорозі пограбували, і вони відстали від поїзда й заблудилися. Старий мордвин удавав, що їх уважно слухає, а насправді прислухався, коли надійдуть менти, бо ж повідомив їм без жодних зволікань.

Втікачі все ще ляскали зубами від холоду, коли хату оточили солдати. А до хати заскочили три менти з пістолетами напоготові.

— Руки догори, обличчям до стіни впритул, руш. Руки за спину! — скомандував офіцер. Два інші менти миттю накинули кайдани на їхні руки.

— Уперед, в зону, в бур ходом руш! — гаркнув офіцер.

З доповіді мордвина адміністрація концтабору довідалася про втечу, підняла на сполох ментів і солдат і блокували можливі шляхи виходу за межі Сосновки. Упродовж години зловили інші дві пари в’язнів. Далі почався садизм: замість швидко привести в бур, заарештованих кілька годин тримали на лютому морозі, доки вони не повідморожували вуха, руки, ноги. У такому стані привели в бур, через день етапували в село Барашеве в лікарню, де хірург повідрізав відморожені частини тіла: кому пальці на ногах, кому на руках, кому вуха, а одному цілу кисть руки.

На крики обурення в’язнів з такого садизму, менти відповідали коротко: “Не треба тікати. Бач, чим закінчується спроба тікати!”

Довго ще в’язні згадували цю історію як взірець підготовки до втечі і як невдачу, що зумовлена не якоюсь їхньою помилкою, а воістину ударом долі з небес. Бо на другий день після їхнього провалу, знову почалося швидке потепління, яке плавно перейшло в теплу весну. А високий, тонкий як жердка, Форсель почував деяку ніяковість, що не пішов разом зі своїм карельським побратимом, проте всі наочно бачили, що просто йому на небі написана інша доля.

Микита Слюсар

Паросилове господарство (ПСГ) розташовувалося в правому дальньому кутку робочої зони. До нього входила парова електростанція, теплова станція, що обігрівала гарячою водою робочі цехи та наші приміщення, слюсарна майстерня, сушарня. Тут же була ливарня, що виливала з чавуну радіатори водяного опалення та інші прості форми чавунного лиття. Після електростанції, на якій підвозив до котлів вугілля, мене перевели підносити вугілля на теплову станцію. Тут я особливо зблизився з Ярославом Кобилецьким. Потім мене перевели в слюсарну майстерню, де працював під керівництвом Микити Слюсаря з Тернопільщини.

Микита Слюсар виправдовував своє прізвище: був справді талановитим слюсарем. З верхніх обоймів валниць умів робити такі чудові бритви, яких не робив, напевне, ніхто в зоні. Навчив гартувати стальні заготовки і мене. А сам, бувало, так відточить жало бритви, що покладе волосинку з голови на жало, дмухне і волосинка розлітається навпіл!

Слюсарна майстерня двома глухими стінами виходила до кутка колючих огорож з вартовою вежею, а дві інші стіни з вікнами обернені до зони. Через вікна було видно наближення мента, і тому завжди можна було приховати виготовлені бритви, які Слюсар час від часу робив для когось із своїх старих знайомих і, як я здогадувався, для когось із вільнонайманих чи ментів в обмін на цукор чи іншу поживу.