З часів неволі. Сосновка-7

— Ваш майстер Крот з міста Мени Чернігівської области. За німців був у поліції. Пішов до них, щоб помститися комуністам за те, що розкуркулили сім’ю, забрали хату і зіпсували все життя.

— Та він нормальний порядний чоловік, — каже Басараб.

— Пане Богдане, — питаю я Тимківа, — а хто такий цей ваш майстер латвієць Кальниньш?

— Він сидить за співпрацю з німцями. Роботу робить добре і пунктуальний, мов німець. І мені, хто також любить дисципліну й порядок, з ним приємно працювати. Знає німецьку мову. В латвійській громаді його шанують.

— Він не стукач?

— Не знаю. Але ви знаєте, що всі бригадири дали куму зобов’язання, що на їхньому об’єкті не буде підготовка до втечі, або скоєння іншого злочину, а коли б таке почалося, вони зобов’язані поінформувати кума.

— А що за чоловік цивільний майстер сушарні?

— Нормальний мордвин. Доки сушарня працює, нема до нас претензій.

— А коли все нормально працює, то ви можете в його присутності читати газету?

— Він як і всяке начальство не любить, коли на робочому місці читають газети. Але навіщо при ньому читати? Коли він заходить, можна газету покласти в бік. Я тут читаю не тільки газети, а й журнали.

— Він їх у вас не забирає? Не складає акти про порушення режиму?

— Ні, не забирає і актів не складає. Він бачить, що ми стараємося підтримувати сушарню в справному стані і не хоче загострювати з нами взаємини.

— Пане Богдане, — продовжую, — я розпитую так докладно про умови роботи в сушарці, бо латвієць мене питав, чи не хотів би я у вас працювати. З Микитою Слюсарем мені добре, але кум йому сказав, що я не довго так протримаюся, що мене кудись переведуть. Кальниньшу я нічого певного не сказав, бо хотів спочатку побалакати з вами, тож яка ваша порада, коли б справді дійшло до зміни місця праці?

— Переходьте сюди, — каже Тимків. — Я буду радий. Врешті-решт праця не важка і вільного часу матимете досить, якщо зумієте добре ставити прокладки поміж фланцями батарей.

— Тільки одне раджу: обов’язково користуйтеся шоломом, — додає Басараб. — З гарячої камери хочеться вискочити надвір і подихати свіжим повітрям. Вискакуйте. Дихайте. Але обов’язково в шоломі. Не здіймайте його надворі. Коли вискочити розпеченим з камери надвір і зняти шолом з мокрої голови, то на третій, четвертий чи п’ятий раз голову обхоплює вже ніби не свіже повітря, а наче тугі обручі. З’являються спазми м’язів, які є на голові й обличчі, і тоді так боляче, що здається, ніби якась зовнішня сила стискує голову до самого мозку. Не можна до цього допускати, бо це скоро не минає.

Десь через місяць мене попередили, що зі слюсарної майстерні мене переводять до фарбувального цеху. Не бажаючи труїти себе ацетоновими лаками, я виявив бажання піти слюсарем до сушильні. Начальство погодилося. Слюсарську справу знав давно, метал відчував пальцями і з юних років волів працювати з металом, а не з деревом. Знав, що за рахунок умілого догляду за паровими батареями зумію заощадити багато часу для вивчення наукової та історичної літератури.

Цивільний майстер наказав Тимківу познайомити мене обов’язками, а мені наказав написати заяву про влаштування на роботу в сушарню.

— З вашого дозволу, — звернувся я до майстра, — я б краще не писав таку заяву.

— Чому? — дивується Майстер.

— Робота в концтаборі не добровільна, а примусова, коли б залежало від моєї волі, я загалом не працював би. Проситися на роботу може той, хто має право не працювати. Я не маю права не працювати, того проситися на роботу нелогічно і принизливо. Примусова робота є рабська. Фактично тут я є раб.

— Лук’яненко, не кидайтесь такими словами. В Радянському Союзі немає рабів — затямте це!

— Громадянине майстре, а правда, що вам не дозволяють вступати в політичні дискусії з політв’язнями?

— Багато хочете знати. Он освоюйте слюсарну справу, щоб всі сушильні камери працювали.

— Будуть працювати. Але дозвольте оту маленьку кімнатку в кінці коридору дещо пристосувати для слюсарної майстерні. Деякі інструменти я перенесу сюди з майстерні Микити Слюсаря, тож треба десь тут їх зберігати.

— Пристосовуйте.

Сказавши це, майстер вийшов із сушильні й пішов.

— Навіщо ви до майстра так? — звернувся Лантух до мене. — Від нього ж не залежать закони й правила в Совітському Союзі, а доповісти чекістові неодмінно доповість. Навіщо вам ускладнення?

— Які ускладнення? Хіба я не правду сказав?

— Правду сказали, але ж знаєте, що за правду б’ють.

— Я так гадаю, — втрутився Тимків, — якщо якимись словами можна чогось досягнути, тоді треба казати, якщо ні, тоді навіщо їх казати? Що ви, пане Левку, досягаєте такими словами представникові виробничої адміністрації і явному співробітникові КДБ? Нічого. Тож навіщо їх і виголошувати? Ви ж знаєте, що вони ляжуть в агентурне чекістське провадження на вас. Навіщо його збільшувати?