З часів неволі. Сосновка-7

Ми спустилися сходами на перший поверх, вийшли на трап й пішли в глибину робочої зони.

— Славку, ну що ти скажеш про Волощука?

— Між іншим я не знаю в обох зонах жодного портрета комуністичних вождів його роботи. Він, безперечно, хитрує, хоча чекісти ж не дурні, якщо зменшили строк на десять років, то значить було за що.

— А ти не припускаєш, що чекісти можуть створити умови для праці і знизити термін ув’язнення навмисно, щоб викликати у нас сумніви й підірвати довіру?

— Припускаю. Тому й не можна твердити зі стовідсотковою впевненістю, що Волощук відступився від нас і продався владі.

У сушарні

Ми поспішили до праці. Майстер латвієць був у сушарні, але не виявив ніякого незадоволення моїм запізненням, бо всі камери були справні. Начальник Пашкін ще не приходив, і я з полегшенням зітхнув. Черговим апаратником був литовець Йонас Стрейкус. Високий, лагідної вдачі, спокійний чоловік, він ухитрився ходити зі зброєю до 1961 року! Здорово! Наша партизанка тривала до 1956 року, а зелені браття до 1961 року. Далебі і в литовців організована збройна боротьба припинилася раніше, але як окремий екземпляр Йонас Стрекус протримався аж до 1961 року. Йому дали 15 років концтаборів. На термін він не нарікав, на умови ув’язнення не ремствував, бо пам’ятав, що лише три роки тому його зелених братів розстрілювали або давали 25 років ув’язнення. Я здружився з ним. Ми обоє були не дуже балакучі, мало повідували один одному про свої родини та парубоцькі походеньки, зате Стрейкус докладно розповідав про свою участь у литовській партизанці, а я — про історичний розвиток суспільства та ділився міркуваннями стратегічного порядку. Нам було тепло разом. Мабуть, ця теплота посилювалася абсолютною впевненістю обох у політичній чесності й людській порядності.

Побалакавши трохи зі Стрейкусом, я пішов до своєї маленької майстерні, добув з інструментальної скриньки товстий том “Истории Росии с древнейших времен Соловйова”, відкрив на закладці й занурився в текст.

Перед обідом начальник сушарні мордвин Пашкін непомітно підійшов до вікна і побачив мене за книгою.

— Ви, Лук’яненко, що робите?! — гукнув через вікно.

— А що?

— Як що, працювати треба.

— Я працюю і всі камери справні.

— Ви ж знаєте, що на роботі не можна читати, а ви читаєте.

Кинувши цей докір, Пашкін повернувся й пішов. Я провів його поглядом і, переконавшись, що він пішов геть від сушарні, знову заглибився у книжку.

На обід я пішов разом з Тимківим.

— Пане Богдане, — кажу до Тимківа, — наша сушарня досить близько до вогневої смуги. Скажіть, звідси не пробували тікати?

— Пробували. Це було років з п’ять тому. Зеки копали підземний хід. З розповідей виходило, що вони дійшли за половину цієї внутрішньої вогневої смуги і чомусь припинили. Пішли дощі, і в одному місці земля провалилася. Менти негайно оточили сушарню й полізли в тунель. Тунель не мав слідів свіжого копання. Кум допитував усіх, хто працював у сушарні. Кожен сказав, що до копання немає ніякого відношення і не знав про існування тунелю. Усіх їх перевели на роботу в інші цехи, але справу закрили і нікого не покарали.

Мені здається, що ті, хто копав, на якійсь ділянці зрозуміли, що тунель пішов вверх і так продовжувати не можна. Засипати майже неможливо, і вони покинули й перейшли на роботу в інші цехи.

— А загалом сушарня — хороше місце для втечі, як ви, Богдане, вважаєте?

— Земля тут м’яка і копати не вельми важко, проте близько від поверхні вода, тому заглиблюватися не можна. Думаю, що попередні зеки того й промахнулися.

— А коли б копати взимку?

— Великий ризик попастися на снігу. Улітку можна заховатися в лісі, лузі, чи будь-де, а взимку не сховаєшся.

— Богдане, це зовнішні умови, а як щодо тих людей, що тут працюють?

— Тут немає активних стукачів, але не можете довірити таємницю ні Сердюку, ні Лантуху. Вони не шукають матеріал, щоб доповісти чекісту, але коли знали б про підкоп і побачили, що копачі це помітити, то неодмінно б донесли. А як ви можете копати, щоб черговий апаратник, який один тут ходить цілу ніч і чує кожен шурхіт, не почув роботу двох — трьох людей?

— Так, це означає, що треба було б замінити бодай одного.

— За цим пильнує кум, щоб на кожному місці були його люди. Іваниш не тікатиме і не захоче мати справу з підготовкою до втечі інших. Стрекус чесний до останку, проте він, як мені здається, тепер у зоні відпочиває від підпілля, бо ж у підпіллі побутових труднощів було значно більше, аніж тепер у зоні.

— Авжеж, авжеж, та у такій справі Інтернаціонал ні до чого. Потрібна однонаціональна українська група.

— Пане Левку, що ви цікавого вичитали в “Историй” Соловйова?