З часів неволі. Сосновка-7

— Майже такі взаємини були в мене в час попереднього слідства, — зауважив я. — Навіть тоді думав, що розповідаючи слідчому про різні побутові труднощі, виправдовуюся, чого став створювати підпільну організацію. Мені хотілося, щоб влада, яка винувата у тих труднощах, відчула свою вину, відчула, що вона сама штовхала мене на шлях цієї боротьби. Ясна річ, на вершині взаємин Україна —Росія нічого змінити не можна, бо той рівень надіндивідуальний і його мусимо прийняти як об’єктивну реальність, що дана нам незалежно від нас в об’єктивній реальності. Але щаблем нижче є сила-силенна різних побутових, мовних, культурних та інших проблем, які могли б не штовхати до боротьби за самостійність України, коли б влада їх розв’язувала по-іншому. Хоча, якщо бути чесним, то й тут є хитрість — спроба справді принципову й послідовну позицію приховати за дрібніші проблеми.

— Всякий слідчий, — продовжив Христинич, — прагне встановити зі звинувачуваним нейтральну атмосферу, щоб не було напруження, яке виникає між людьми, коли не в’яжеться розмова, коли обоє мовчать і те мовчання перетворюється в нестерпне. І я створював своєму слідчому таку нервову напругу. Відповідав на його питання, як сам знав і як вважав за потрібне. Пробує зі мною заговорити “по-людському”, а я мовчу. Він говорить-говорить, потім замовкне і чекає, щоб я якось зреагував, щось відповів, а я мовчу зовсім або буркну якесь односкладове слово і замовкну. Уявіть собі атмосферу в хаті, коли зійшлися п’ять-шість осіб і всі мовчать. Не навмисно мовчать, а не знають, з чого почати і як заговорити. Кожен страшенно хоче, щоб хтось інший заговорив, заговорив про будь-що, аби не мовчав, але все не так. І тоді взаємне напруження примушує усіх червоніти від сорому, від своєї недотепности і кожен ладен крізь землю провалитися. Так ото слідчий знову пробує мене розговорити, а я знову мовчу. Жахлива атмосфера, яку створив навмисне. Бачу, що внутрішньо він страшенно мучиться, йому до краю незручно, а я мовчки дивлюся на нього й думаю: “Тобі незручно! Ну й хай буде незручно! Чого маю знімати твоє психічне напруження?! Що ми рівні з тобою чи що? Ти — кат, я — жертва. Не чекай від мене людського ставлення, коли прийшов в Україну не з людськими намірами”.

І ще одне, друже Левку, психологічне явище. У взаєминах двох ти є той, кого спостерігають, чи той, хто сам вивчає слідчого? Це принципово важливо. Якщо ти вивчаєш, спостерігаєш, а не тебе вивчають, тебе спостерігають, то можеш нав’язати свою волю іншому. Ти його ставиш в позицію, коли він повинен виправдовуватися.

— Зіткнення поглядів, — зауважив я, — це прямий герць. Але ще є голова, і вона ставить перед собою питання, яке враження про себе я хочу створити у цього психологічного конкурента: людини розумної, ідейно добре підкованої, незламної волі, твердої, упертої, непохитної чи, навпаки, покладистої, лагідної, поступливої? Що важливіше у цей момент: показати силу характеру і свою перевагу чи подумати про майбутнє рішення, яке ухвалюватиме “хтось”. І може, краще цьому “хтось” поступово навіяти про себе думку як про людину, з якою можна буде колись у майбутньому й порозумітися. Як бачите, є різні проблеми: проблема вияву сильнішої волі через пряме зіткнення поглядів, і проблема, як перемогти за допомогою хитрощів. Хай людина робить те, що для неї важливіше і хай досягає тої перемоги, яка для неї важливіша — у першому випадку поставити своє “я” вище суперникового, у другому — перемогти ворога.

Так, друже Богдане, погляд страшенно багато виражає. Коли я хочу когось у чомусь переконати, то дивлюся йому просто в очі і викладаю свої аргументи. У цьому разі кожен свій аргумент я ніби своїми очима крізь його очі заганяю йому мозок, мов цвяшок. А часто буває інше. Слухаю людину. Вона каже таке, з чим я зовсім не погоджуюся. Коли б дивився їй в очі, то не зумів би приховати свою незгоду, вона б відчула і розгубилася, скоротила б мову чи змінила б аргументацію, а коли мені хочеться не збивати її, а вислухати, щоб краще зрозуміти, відвертаю очі і даю людині спокійно виговоритися до кінця. Це буває часто, навіть вельми часто.

— Чого так? — запитує Христинич.

— Того, — відказую, — що я вивчаю контингент політв’язнів. Хочу знати і українців, і литовців, і естонців, і латвійців, і москалів, і євреїв і інших. Це ж непересічні люди. З мільйонів совітських будівників комунізму вони виділилися, тобто не піддалися ідейному забамбулюванню й відважилися піти проти держави. Мені хочеться знати їхні ідейні переконання, рівень інтелектуального розвитку. Це мені важливіше, ніж у кожному конкретному випадку показати свою сильнішу волю чи більші знання. Зрештою, доводжу свою перевагу розумом, але не намагаюся поставити їх нижче від себе своєю волею.

— Так, це все цікаві й складні речі. Згодиться це ще колись чи не згодиться, а знати варто, — зауважує Христинич.

Ми ще не раз поверталися з ним до цієї теми.