З часів неволі. Сосновка-7

Після Христинича познайомився з Володимиром Затварським, чоловіка з темпераментом, різкого, безкомпромісного. Коли, бувало, розповідали, що львівські кадебісти в час слідства до їжі додавали якусь хімію, яка розвивала абулію (безвілля): байдуже ставлення до себе, до справи і до всього на світі, що в такому стані у протоколах попідписували далеко не те, що казали, що хотіли, то він кепкував. Мовляв, шукаєте тепер виправдання, чого вибовтували на слідстві те, що слід було б не виказати. Його колеги по “Об’єднанню” Леонюк, Гасюк і Христинич багато читали. Він не цурався газет і журналів, але на читання дивився як на третьорядну справу, на яку можна тратити час, коли немає ніякої іншої справи. Іншою справою для нього були дискусії з різними людьми, в основному з молоддю зі східних областей України. Він розповідав (і мені найбільше) про підпільну боротьбу, про усілякі конструкції бункерів (криївок), про структури підпільних організацій, про способи конспірації та інші тонкощі партизанської й підпільної боротьби.

Одного приємного сонячного дня, коли вперше стало так тепло, що можна було вийти з барака без куфайки, походити й подихати свіжим повітрям, я наздогнав на трапі Затварського, вдарив долонею його в плече й привітався:

— Здорові були, пане Влодку!

— Добридень, пане Левку!

— Куди вас несуть ваші ноги?

— Не зовсім конкретно знаю, куди саме, але достеменно знаю, що вперед.

— А що, як повернемо на стадіон?

— У мене небагато часу, бо маю готуватися до праці, проте ходімо трохи походимо.

Ми попрямували в бік стадіону.

— О! — вигукнув Затварський. — Ондечки йде Шухевич. Ви вже познайомилися з ним чи ще ні? Він позавчора приїхав з Володимирського централу.

— Ні, ще не познайомився. Ви були з ним знайомі раніше?

— Майже незнайомий. Коли мене привезли в цю зону 1960 року, його хутко забрали й відправили у Володимир. Ми встигли поручкатися — ото й усе. Ходімте, познайомимося ближче.

— Слава Йсусу Христу! Добрий день! — привіталися ми до Шухевича.

— Навіки слава! — відповів Шухевич.

— Пане Юрку, хочу познайомити вас із Левком Лук’яненком. Він юрист зі східної України. Має 15 років.

Шухевич потиснув руку Затварському, відтак мені.

— Чув, — каже, — про вашу організацію в тюрмі. Радий буду тут ближче познайомитися.

— Мені також, — відповів я, — про вас багато доброго розповідали, отже, радий нагоді познайомитися особисто.

— Ви куди прямуєте? — питає нас обох. — Я йду до п’ятого барака. Маю там зустріч.

— Ми йдемо на стадіон.

— Гаразд, до зустрічі!

Ми гречно розпрощалися з надією на скору зустріч.

Територія стадіону була позначена загорожею: стовпчиками, заввишки сантиметрів 60–70, до яких були прибиті поперечні жердки.

На ці жердки зручно спиратися. Коли вийшли з-за барака, то спостерегли у другому кінці трьох в’язнів — що приємно вразило — посправників Затварського, Леонюка, Гасюка й Христинича. Підійшли. Привіталися. Побалакали про повернення Шухевича з Володимирської в’язниці та інші дрібні новини. Затварський подався у своїх справах, а я ще лишився.

— Пане Левку, — звернувся Леонюк, — ви читали в “Літературній Україні” вірші Степана Олійника?

— Ні, ще не читав. А що?

— Він дрібний віршомаз, — каже Гасюк, — і на цей раз, як не дивно, немає холуйства.

— Шановні друзі, я не дуже себе труїв комуністичною блювотиною, але зі Степаном Олійником маю трохи ближче знайомство, — почав я. — Сталося це так. 1957 року проходив юридичну практику в Теплицькому районі Вінницької области. Якось зайшов до районної бібліотеки. Дивлюся: посеред великої кімнати величезна купа порваних книжок. Бібліотекарка діставала книжку за книжкою з полиць, заглядала в довгий список і одну книжку знову ставила на полицю, другу рвала й кидала на купу. Я питаю: “Що ви робите?” Каже: “Вилучаю книжки відповідно до цього списку, який учора отримала з райкому партії”.

— То така велика кількість?!

— А їх тут таких багато зібралося, — мовила з якоюсь огидою.

Я проглянув кілька штук і кинув на купу. Дивлюся, аж зверху книжка Степана Олійника. Невеликого формату. Збірник поезії сторінок, може, на триста. Розірвана пополам. Переглянув кілька сторінок навмання. Прочитав про мудрого Сталіна, про КПРС, про московські рубінові зорі. Кажу бібліотекарці уїдливо з презирством: “Поет іще живий, а поезія його вже здохла! І сам міг би здохнути?” Плюнув у книжку і пожбурив її на велику купу. Бібліотекарці мої слова явно сподобалися, бо вона посміхнулася, штовхнула купу носаком і тихо лайнулася одним коротким словом — здається те слово було “гівно!”.

— Куди це подінете? — питаю.

— Відвезу в котельню. Хай спалять.

— Дивітеся ж, не роздавайте людям!

— Та що ви — усе знищу! — твердо запевнила.