З часів неволі. Сосновка-7

А тепер візьмемо період після XIX з’їзду КПРС і період хрущовської відлиги. Щойно зверху ледь-ледь відгвинтили гайку, як Рильський узявся негайно готувати до друку й оприлюднювати заборонені твори Данила Мордовця, Володимира Самійленка, Мирослава Ірчана, Юліяна Опільського, Андрія Чайківського, Соколовсько-го. Потрібен був час, щоб підготувати до друку твори. До кількох із них Рильський сам устиг написати передмови. На це пішла друга половина 1956 року, а 1957 року з’являється ціла низка нових для нас авторів. На 1958 рік запланували вивести на світ Божий ще більше репресованих авторів і творів. На жаль, план видань 1958 року виконали тільки за перше півріччя. Цензурна рука, мов важка ляда цензурної скрині, прихлопнула план подальшого видання української літератури і в другій половині 1958 року вже нічого не вийшло. До речі, це доказ, коли закінчилася так звана хрущовська відлига. Імперія побоялася дати українцям патріотичну літературу.

Отже, два запитання: чи патріотична частина Спілки письменників України у повній мірі скористалася дворічною віддушиною і, друге, коли б не було Рильського, без нього встигли б за два роки оприлюднити стільки творів, скільки реально оприлюднили? Як ви думаєте?

— Зі старих письменників Рильський найбільш відомий, — каже Гасюк. — Він не попхався в політику, як Тичина чи Стельмах, і це робило начебто якусь межу між ним, старим українським інтелігентом, і пролетарською владою. З іншого боку своє холуйство перед владою він неодноразово підтверджував у своїх творах, тому і влада йому довіряла. За таких умов його намагання щоякнайбільше надрукувати заборонених творів він міг подавати як виправлення порушень соціялістичної законности — бо ж тоді все йшло під гаслом виправлення порушень соцзаконности, а не з національних мотивів, тобто знову ж у дусі вислужування перед партією.

— Казали кияни, — мовив Леонюк, — що Рильський, як бувало нап’ється, то з горя за біду України біжить до Дніпра топитися.

— Але жодного разу не добіг до Дніпра! — посміхнувся Христинич.

— Оце ж і виявляється його натура: і любить Україну, не може її викинути з серця, як багато хто зробив, і на рішучий крок нездатний, — сказав Леонюк.

— Напевне, — каже Гасюк, — і чекісти це помітили і тому не знищили його разом із Миколою Зеровим, Юрієм Кленом та іншими неокласиками, а залишили, щоб використати собі на користь. І все-таки гадаю, що від 1956 року ніхто інший не скористався б в інтересах України відлигою так енергійно, як Рильський.

— І чого, — кажу, — вони, ці всі наші письменники, не розв’язують проблему в дусі Некрасова, який сказав: “Поэтом можешь ты не быть, но гражданином быть обязан”?

— Ви, Левку, — каже Христинич, — уже самі відповіли на це питання — поети не можуть не творити, не можуть не родити, як не може жінка не родити, бо вагітні творчістю.

— Авжеж, авжеж, — підхопив Леонюк, — пояснення знайшли. Тільки ніяк не можемо пояснити, чого йдуть під московський ніж зі словами покори, а не з гордим плювком катові в морду?!

— Бо до останньої миті, — намагаюся я знайти відповідь, — не вірять в неминучість смерти. У своїх очах вони не мають перед владою вини: ну що вони зробили проти неї? Нічого! Вони люблять Україну, але не вбили жодного москаля, не затівали державний заколот, тому за що ж їх убивати? Нещасні! Вони мислять майже на побутовому рівні і міряють себе мірками звичайних простих обивателів. А справа ж непроста і міряти її необхідно міркою найвищих інтересів московської імперії. З височини таких інтересів їхня любов до України — це вкрай небезпечний стан особи. З точки зору вищих інтересів імперії це цілком достатня підстава для знищення. Коли б ці наші поети це зрозуміли, вони б знали, що заслуговують на смерть.

2. Закономірність виявляється у великому числі

На тому ми мусили перервати нашу дискусію, проте мені кортіло продовжити розмову і за пару днів ми з Христиничем розвивали тему далі.

— Пане Богдане, — звернувся я до Христинича, — ви читали книжку “Соціологія” Пітирима Сорокіна?

— Читав. Вельми розумна книжка. Ви знаєте, що він у 1917 році не був проти більшовиків, а потім розпізнав їх антилюдське нутро й виїхав за кордон?

— Я чув про це. Але зараз я хотів би почути вашу думку про історичний процес загалом. Знаєте, колись на юридичному факультеті я вивчав такий предмет, як статистика. Викладав її професор, який зачарував мене одним експериментом, з якого виникало правило, що й сформувало в свідомості методологічну засаду, яка стала моїм постійним правилом при вивченні будь-якого явища і життя загалом.