З часів неволі. Сосновка-7

Пройшли півтори-дві сотні метрів через колії та шпали і зупинилися біля вагона, його називали “столипіним” або “вагонзаком”. Зовні він не вельми відрізнявся від пасажирського, але всередині це була тюрма на колесах. Ґратовані двері. Карцер — маленька комірка із суцільними залізними дверцятами. Ще була маленька камера і кілька великих. Всі камери — з трьома полицями для спання. Мене помістили у “тройнік”: така собі вузенька камера з ґратчастими дверцятами і трьома полицями. Коли поїзд рушив, зайшли старший сержант з солдатом наводити шмон (тобто трус).

— Чи є у вас гострі предмети, що колють, ріжуть, гроші, годинник чи інші заборонені предмети? — запитує мене.

— Нічого забороненого немає.

— Розкривайте валізку, розв’язуйте рюкзак, роззувайтеся, роздягайтеся до трусів, — наказав він.

— Перед відправкою у слідчій в’язниці КДБ мені вже зробили капітальний трус, — кажу йому.

— Нічого не знаю. Наш конвой вас прийняв, тепер ми за вас відповідаємо, ми зобов’язані вас перевірити, — наголосив старший сержант.

Солдат взявся перевіряти підштаники, спідню сорочку. Старший сержант наказав опустити труси і повернутися кругом. Обмацав труси і дозволив одягатися.

Відтак старший сержант довго гортав книжки, що були у валізці, а солдат порпався у бебехах моєї торби.

— О, маєте добре сало! — вигукнув старший сержант, витягнувши з валізки кілька кусків загорнутого в пергамент сала.

— А ваш батько не вміє так вигодувати свиню? — спитав.

— Яке вам діло до мого батька?

— Таж ви українець, а українці без сала не живуть.

— Ви — в’язень.

— А ви що, від того, що служите в конвойних військах, перестали бути українцем?

— Зараз переведу вас до битовиків і вони заберуть сало.

— Ну, по-перше, не переведеш, бо на папці у формулярі написано, щоб везти окремо і не змішувати з карними злочинцями, а по-друге, якщо переведеш і хтось із них простягне до мене руки, то виб’ю зуби і за бійку у вагоні відповідатимеш ти.

— Вони тебе заріжуть!

— Дурниці. Кожен з них жити хоче не менше ніж я. А ножі, між іншим, ти зобов’язаний забрати у всіх. Ти з якої области? Скільки ще залишилося служити?

— Забагато хочеш знати! Ходімо! — звернувся він до солдата.

Вони вийшли й замкнули ґратовані двері. Усі мої речі були гамузом розкидані по нижній полиці камери, і я заходився наводити лад.

Навпроти моєї ґратчастої стінки й таких же дверей у вагонному коридорі поставили солдата для нагляду за мною одним. Другий солдат ходив коридором і спостерігав за поведінкою в’язнів у інших камерах. Незабаром вагон з в’язнями причепили до пасажирського поїзда і той рушив на схід.

Так починалася дорога в п’ятнадцятирічну холодну чужину…

“Вони не повинні бачити твоїх сліз”

У ніч проти 21 січня 1961 року, коли закінчили трус у моїй квартирі, оголосили постанову про арешт і запропонували вийти з квартири. Я попросив у дружини шмат сала й окраєць хліба і попрощався без жодних сліз. Дружині теж наказав не плакати. “Не смій показувати сльози чекістам. Запам’ятай: вони ніколи не повинні бачити твоїх сліз, ніколи!” — сказав їй.

В автомобілі “Волга” мене посадили на заднє сидіння, а поруч — по чекістові. Авто рушило. Було близько півночі. Спочатку я не знав, куди везуть, а припускати міг багато чого. Трус був позаду. В салоні машини тепло. Чекісти мовчали. Я відчув порожнечу в шлункові, дістав шматок сала з окрайцем хліба і зі смаком з’їв. З компанійської звички ділитися хотів було запропонувати трапезу і своїм сусідам, та схаменувся: вони ж чекісти! — і з’їв сам.

Мене хилило на сон, в мозку: “Куди вони везуть? Що там на мене чекає?” Хотілось спати, бо ж ніч для того і є. Я почав дрімати. Незабаром авто заїхало до незнайомого мені двору і за лічені хвилини я опинився в невеликій кімнаті перед черговими наглядачами тюрми. Вони витрусили кишені мого пальта, штанів, обмацали всього, забрали попругу зі штанів, шнурки з черевиків, заповнили якісь папери, завели до кімнати з метр квадратний розміром під назвою “бокс” зі словами: “Тут будеш до ранку”, — замкнули двері боксу ззовні.

Я оглянув бокс: три побілені стіни, четверта стіна — двері. Якийсь квадратний колодязь. Високо вгорі — кілька круглих дірок для вентиляції. Проте сухо й не холодно. Пофарбована долівка, чиста. У мене було товсте зимове пальто, отож я ліг у ньому на квадратний метр підлоги, скрутився калачиком і міцно заснув…

Українська робітничо-селянська спілка заарештована

5 травня 1961 року вийшов Указ Президії Верховної Ради СРСР про посилення відповідальности за цілу низку злочинів. Він нацькував “правоохоронців” на ще запеклішу боротьбу з українським націоналізмом. Так, того ж 1961 року в столиці галицької України Львові судили нас — групу націоналістів у складі автора цієї книги Левка Лук’яненка та ще кількох осіб — Івана Кандибу, Степана Віруна, Олександра Любовича, Йосипа Боровницького, Івана Кіпіша та Василя Луцьківа. Групу, яка за задумом організаторів мала б стати партією, називали Українська робітничо-селянська спілка (УРСС).