Читаем З часів неволі. Сосновка-7 полностью

Суд відбувався у невеличкій залі будинку обласного управління КДБ в атмосфері абсолютної ізоляції й таємничости. Навіть на оголошення вироку до залп не впустили жодної душі з найближчих родичів. Суд визначив кару: Лук’яненку, себто мені, — страту, Кандпбі — 15 років, Віруну — 12, Любовичу, Кіпішу, Боровниць-кому і Луцьківу — по 10 років ув’язнення у концтаборах суворого режиму.

Наша УРСС відрізнялася від інших підпільних груп, що досі виникали в Західній Україні, в ті роки як за складом членів, так і за стратегічним напрямком боротьби.

Я — східняк. Закінчив юридичний факультет найбільшого в Радянському Союзі Московського державного університету імени М. Ломоносова. Роботу в Галичині починав у райкомі Комуністичної партії, потім перейшов до адвокатури. Дружина моя — також зі східної України. Всі мої зовнішні прикмети керівництву области вказували як на людину комуністичних переконань, яка мала б в Галичині поборювати місцевий націоналізм і зміцнювати радянську владу.

Іван Кандиба працював адвокатом Глинянської районної юридичної консультації Львівської области. Закінчив юридичний факультет Львівського університету імені І. Франка. Жив у Львові.

Степан Вірун — комуніст. Закінчив Львівську партійну школу. Працював у райкомі КПУ, потім у райспоживспілці. Одружений з полтавчанкою.

Олександр Любович працював інженером відділу землевпорядкування Львівського обласного управління сільського господарства. Був одружений.

Іван Кіпіш мешкав у Львові і працював міліціонером в охороні різних об’єктів. Теж був одружений.

Йосип Боровницький працював слідчим Перемишлянської районної прокуратури Львівської области. Дружина Романа, з якою тоді щойно одружився, — львів’янка. Вона тяжко звикала до життя в районі. В Перемишлянах їй бракувало культурного середовища.

Василь Луцьків жив у селі. Працював завклубом, а потім — завфермою. Ще був молодий і неодружений.

Відповідно до матеріялістичного світогляду комуністів ми були порівняно з селянами не голодні, то й не було підстав припускати, що ми незадоволені радянською дійсністю. І все ж таки чекістам потрапили до рук докази нашої антирадянської діяльности, і вони нас заарештували, ясна річ, з відома і благословення Москви.

Життя у слідчій камері

За правилами, які діяли 1961 року, звинуваченому не давали газет, а в камері не було радіо. У політика, що звик стежити за поточними подіями, через такий інформаційний вакуум настає сенсорний голод.

Слідчі, створивши у в’язня почуття емоційного голоду, підсаджують до нього сексота (“квочку”) і через нього намагаються добути інформацію про людей, зв’язки, документи, можливо, зброю і т. ін. Цей метод належить до недозволених і все ж без нього майже ніколи не обходиться.

Потрапивши до в’язниці, постановив собі, що розповідатиму співкамерникам лише те, що вже відомо слідчому і жодного слова — про що вони не знають. Коли б слідчих цікавили тільки люди, документи та різні факти підпільної організації, то це було б правильно. А позаяк вони вивчають і саму особу (нахили, звички, сильні і слабкі риси характеру, інтелектуальний рівень, самостійність в організації чи психологічна залежність від когось, міра відданості ідеї та багато чого іншого), то таке моє рішення виявилося не зовсім вдалим, бо все ж чекісти отримали більше інформації, аніж треба було б їм дати.

Проте в слідчій в’язниці я зовсім не падав духом. Обмежений простір? Я жив уже 7 років у солдатській казармі під наглядом командирів і до цього звик. Погана їжа — в армії вона була не набагато краща, а в студентські роки загалом жив упроголодь. Відірваність від сім’ї? Так козацький ідеял, в якому себе давно виховав, передбачає холостяцьке життя. Одяг? Він ніколи не був предметом особливої уваги. Мене ніщо не гнітило. Читав багато книжок з тюремної бібліотеки. Поводився бадьоро і загалом, здається, почувався добре.

Невзабарі до мене підсадили якогось Білика. Він пояснив свою появу тим, що, мовляв, слідчі поновили слідство за новими обставинами і його у зв’язку з цим привезли з концтабору до обласної слідчої в’язниці КДБ. Він учив мене повстанських пісень. Час від часу разом з ним бадьоро марширував військовим кроком вздовж тюремної камери і завзято співав:


Не пора, не пора, не пораМоскалеві, ляхові служить…


I махав кулаком у бік москалів, що були за червоними дверима нашої камери. Я знав, що наглядач у коридорі чує наше марширування і Франків марш і неодмінно доповість слідчому, але просто не боявся. Хотів бути самим собою і відчував внутрішнє задоволення від того, що маю сміливість бути самим собою. Побороти страх — означає здобути перемогу над собою, здобути перемогу духу над тілом. Це дає велике задоволення. Хоч і не зовсім поборов страх, проте зробив чималий крок у звільненні від нього.

Троє в чорних костюмах

Перейти на страницу:

Похожие книги

Айвазовский
Айвазовский

Иван Константинович Айвазовский — всемирно известный маринист, представитель «золотого века» отечественной культуры, один из немногих художников России, снискавший громкую мировую славу. Автор около шести тысяч произведений, участник более ста двадцати выставок, кавалер многих российских и иностранных орденов, он находил время и для обширной общественной, просветительской, благотворительной деятельности. Путешествия по странам Западной Европы, поездки в Турцию и на Кавказ стали важными вехами его творческого пути, но все же вдохновение он черпал прежде всего в родной Феодосии. Творческие замыслы, вдохновение, душевный отдых и стремление к новым свершениям даровало ему Черное море, которому он посвятил свой талант. Две стихии — морская и живописная — воспринимались им нераздельно, как неизменный исток творчества, сопутствовали его жизненному пути, его разочарованиям и успехам, бурям и штилям, сопровождая стремление истинного художника — служить Искусству и Отечеству.

Екатерина Александровна Скоробогачева , Екатерина Скоробогачева , Лев Арнольдович Вагнер , Надежда Семеновна Григорович , Юлия Игоревна Андреева

Биографии и Мемуары / Искусство и Дизайн / Документальное
Идея истории
Идея истории

Как продукты воображения, работы историка и романиста нисколько не отличаются. В чём они различаются, так это в том, что картина, созданная историком, имеет в виду быть истинной.(Р. Дж. Коллингвуд)Существующая ныне история зародилась почти четыре тысячи лет назад в Западной Азии и Европе. Как это произошло? Каковы стадии формирования того, что мы называем историей? В чем суть исторического познания, чему оно служит? На эти и другие вопросы предлагает свои ответы крупнейший британский философ, историк и археолог Робин Джордж Коллингвуд (1889—1943) в знаменитом исследовании «Идея истории» (The Idea of History).Коллингвуд обосновывает свою философскую позицию тем, что, в отличие от естествознания, описывающего в форме законов природы внешнюю сторону событий, историк всегда имеет дело с человеческим действием, для адекватного понимания которого необходимо понять мысль исторического деятеля, совершившего данное действие. «Исторический процесс сам по себе есть процесс мысли, и он существует лишь в той мере, в какой сознание, участвующее в нём, осознаёт себя его частью». Содержание I—IV-й частей работы посвящено историографии философского осмысления истории. Причём, помимо классических трудов историков и философов прошлого, автор подробно разбирает в IV-й части взгляды на философию истории современных ему мыслителей Англии, Германии, Франции и Италии. В V-й части — «Эпилегомены» — он предлагает собственное исследование проблем исторической науки (роли воображения и доказательства, предмета истории, истории и свободы, применимости понятия прогресса к истории).Согласно концепции Коллингвуда, опиравшегося на идеи Гегеля, истина не открывается сразу и целиком, а вырабатывается постепенно, созревает во времени и развивается, так что противоположность истины и заблуждения становится относительной. Новое воззрение не отбрасывает старое, как негодный хлам, а сохраняет в старом все жизнеспособное, продолжая тем самым его бытие в ином контексте и в изменившихся условиях. То, что отживает и отбрасывается в ходе исторического развития, составляет заблуждение прошлого, а то, что сохраняется в настоящем, образует его (прошлого) истину. Но и сегодняшняя истина подвластна общему закону развития, ей тоже суждено претерпеть в будущем беспощадную ревизию, многое утратить и возродиться в сильно изменённом, чтоб не сказать неузнаваемом, виде. Философия призвана резюмировать ход исторического процесса, систематизировать и объединять ранее обнаружившиеся точки зрения во все более богатую и гармоническую картину мира. Специфика истории по Коллингвуду заключается в парадоксальном слиянии свойств искусства и науки, образующем «нечто третье» — историческое сознание как особую «самодовлеющую, самоопределющуюся и самообосновывающую форму мысли».

Р Дж Коллингвуд , Роберт Джордж Коллингвуд , Робин Джордж Коллингвуд , Ю. А. Асеев

Биографии и Мемуары / История / Философия / Образование и наука / Документальное