Звівшись, обтрусив туніку, перевірив ремені на наручнях, поправив чересові пряжки. Сонце вже торкнулося своїм краєм верхів’я західної стіни. Ще трохи — і глибока тінь затопить каньйон: ніч прийде сюди раніше, ніж до решти долини, і небо над головою все ще буде блакитно-сірим. Саме в такий час вони і з’являються.
Тольґа-мисливець дістав з піхов килич — довгу й важку сельджуцьку шаблю. Нігтем перевірив лезо, задоволений, приторочив руків’я зброї тонким шкіряним ремінцем до зап’ястка. Дослухався.
Анахорети в скиніях Долини заливали собі у вуха віск, аби не чути Пісні. Мисливці ж, всотуючи її з кров’ю жертв, навпаки, вчилися дослухатися. Пісня, що вирувала у крові чудовиськ, безперервно, крапля за краплею, просочувалась у думки мисливців і зрештою зводила їх з розуму. Але це траплялося не одразу. І якщо навчитися стримувати її, то відлуння, яке сприймаєш лише найвіддаленішим куточком своєї свідомості, може багато про що розповісти.
І Тольґа дослухався. Ченці з його скинії радили молитися, аби не давати Пісні заволодіти собою, але мисливець молитов не любив і не знав. Він наспівував те, що чув у шинку, співанки, солоні та соромітні, пригадуючи свої давні пригоди, іноді навіть запускаючи руку під туніку, аби зробити спогади яскравішими. Та не сьогодні.
А ось і вони. Тольґа відчував, як легкий, монотонний плин Пісні наче сколихнули слабкі брижі, як їхні вібрації збуджують крицю клинка, що передає їх долоні. Вони ще не тут, не в істинному сенсі, але вже близько. Якщо Давні з’являються на світанку, то чудовиська приходять у сутінках.
— Агов! — покликав стиха. — Прокидайся.
Дамла, невисока жилава мисливиця, виступає з густих сутінків, що заповзають поміж пористих брил туфу. Вона вдягнена в таку ж сіру туніку до ліктів і колін, підперезану широким чересом з металевими пряжками та кільцями. Каптур відкинутий, руде, вже побите сивиною волосся перехоплене полотняною стрічкою, колись червоною, а нині майже вигорілою, з вишитими на ній дрібними рядками прадавніх знаків. Обличчя загострене, наче висічене з того самого туфу, якого так багато навкруги. І така сама ряба, у віспинах, шкіра. Тільки очі — розкосі, кольору вогняного бурштину — єдине, що привертає погляд.
Мисливиця завмирає, трохи піднявши підборіддя, наче намагаючись вловити у повітрі тонкий, ледь чутний запах. Тольґа терпляче чекає.
— Чи не забагато вина було вчора, щоб полювання сьогодні вийшло вдалим? — питає вона тихо.
Тольґа всміхнувся, відчувши легку нотку докору в її голосі. Дамла добре знала, що мисливець не засуджуватиме мисливця — хоч би ким вони були одне одному. Насправді жінка збагнула, що вчора щось трапилося. Щось, що змусило Тольґу пити. І, вочевидь, це не було пов’язане з десятьма вбитими, що вони лишили по собі минулої ночі. Вона здогадувалася, що річ була в тому хлопцеві, братові нової різьбярки… Вона докоряла не за випите вино, а за те, що він не розповів їй.
Він не міг. А навіть якби й міг — не став би. Пам’ять відмовлялася відтворювати ранкові події, та навіть тих уривків, що лишалися… їх було достатньо, щоб тримати при собі.
Сонце востаннє зблискує над стіною, спалахує і зникає, полишивши дно каньйону зануреним у густий морок. Дамла здригається, наче від раптового пориву холодного вітру. Потім неквапливо, але вправно перевіряє обладунки та вішає на кільця череса свою зброю — скручений батіг, вигадливо сплетений з тонких стрічок, нарізаних з доброї бичачої шкіри. Його кінець на два лікті вкритий шпичастою металевою лускою. Змія з жалом скорпіона — так його пестливо називає хазяйка. Слідом з наплічника з’являється невеличкий круглий глек із замотаною шийкою, обвитий мотузкою так, що утворюється довга ручка з петлею — щоб зручно було кидати. Кремінь, трут і кресало в невеличкому мішечку жінка закріплює на поясі поряд із батогом.
Мисливці спокійно дивляться одне на одного. Очікування не триває довго — химерний скрик, схожий на скрегіт заліза по склу, розлягається у вечірньому присмерку. Тольґа вказує Дамлі на північ, уздовж звивистого русла струмка. Вони вирушають.
Бріджит киває у відповідь патетичним словам Кемідова. Її керівник, як для того, хто втратив більше вісімдесяти відсотків свого тіла, розмовляє занадто вже по-людському. Вона з більшим задоволенням почула б офіційне розпорядження. А ще краще — прочитала.
Інспекторка набирає коротке повідомлення лейтенантові Боген. Тепер ця справа офіційно перебуває в руках СОІ. І особисто для пані Іви — це геть погана новина.
Вдивляючись у монітор, не помітила, що до крові прикусила губу. Тепла цівка залоскотала підборіддя, і тільки тоді, здивований відчуттям теплої липкої вологи, мозок зреагував.
Лейтенант Служби Флотської Безпеки Іва Боген кліпнула і обережно помацала язиком ранку на губі. А, до біса! Цим вона точно не перейматиметься. А щодо іншої, справжньої проблеми…