Закоłот. Невимовні культи

О’Шонессі розвернулася й пішла геть. Біль накочував і відступав, наче морський прибій. Її знов нудило, і порожні кишки вже почало крутити у спазмах.

— Я б на твоєму місці цьому не дуже раділа, — почувся позаду шепіт Іви.

III

Сінано ніколи не спить.

Вахти змінюються, накладаючись одна на одну, наче луски; матроси перебувають у постійному русі, обмежені секторами, палубами і відсіками, немов молекули в кристалічних решітках, лише іноді пускаючи одне одному вільні електрони. Поза межею їхнього сприйняття тривають геть інші процеси, кожна окрема дія яких настільки мікроскопічно мала, що її неможливо обчислити стандартними методами — але вони встановлюють зв’язки, що поєднують окремі системи, утворюючи поля, які вкривають собою кожен клаптик корабельного простору-часу. Від сингулярного реактора, що випромінюванням Гокінга штовхає сімсот тисяч земних тонн корабельної маси (і шістсот тисяч власних), до сплутаних кубітів, які шугають квантовими полями, підвладні розподіленому інтелекту корабля — «Новому Розуму Імператора». Спалахи та іскри, свідомі, підсвідомі і позасвідомі.

Усі вогні — Вогонь.

Бріджит охоплює голову долонями і масажує скальп. Відчуття коротких, цупких волосин, що неохоче деформуються під пальцями, передаючи імпульс шкірі та кісткам черепа, трохи вгамовує хаотичне роїння думок.

«Наче непрямий масаж мозку».

Звіт готовий, треба тільки надіслати його Кемідову. Рапорт КБЖ уже годину як наданий — його зміст нічого в баченні Брідж принципово не змінив. Команда боротьби за живучість завжди видавала прямолінійні (навіть занадто) висновки, чітко і безапеляційно вказуючи на джерела проблем. Бути жорсткими входило в їхні службові обов’язки, бо це завжди був вибір між жорсткістю КБЖ і безжальністю холодного космосу.

Висновок у рапорті був традиційний за формою (лаконічний і однозначний), але не за змістом. Загалом він уміщався в одну-єдину фразу: диверсія/саботаж. З’ясовувати ж мету й мотиви було поза компетенцією КБЖ. І не треба бути інквізитором, щоб здогадатися, що немає сенсу саботувати локальний вузол, і то лише для того, аби вбити якогось матроса.

Брідж О’Шонессі вдивляється в монітор. Погляд її біжить рядками доповіді — чергова «остання перевірка» перед відправкою. Фляга лежить праворуч від термінала, вже порожня. Чоло і скроні приємно заніміли, кістки черепа, здається, ледь чутно вібрують. Це певним чином вгамовує жахливу пульсацію.

З екрана випливає об’ємна світлина Майлза Богена. Мертвий матрос тупиться в неї з минулого: як і всі марсіяни, він некрасивий, та ще й з глибокою зморшкою невдоволення в кутку тонкого рота. Зіниці відливають червоним — ознака важкої хвороби, яку пощастило пережити. Суто марсіянська ознака — мітка Червоної смерті, пошесті, що її в Темні віки вивели і поширили серед людей мі-го. Майже завжди смертельна, але обмежена ланцюгом мутацій, який налаштовував її на конкретний набір генів. Зазвичай гинули (або лишалися каліками) члени однієї родини, здебільшого — саме тієї статі, яка була інфікована першою. Така селективність, за легендою, була інструментом грибів для покарання неслухняних і протягом століть тримала марсіянську частину людства абсолютно покірною владі мі-го.

Бріджит деякий час вивчала зображення, не розуміючи, чим саме воно привернуло її увагу.

Та раптом її очі зафіксували факт, настільки очевидний, що дивно (і водночас зовсім не дивно), як Брідж могла його проґавити.

«…загиблий: механік-ауксиларій технічної служби, маат Майлз Боген, 23 роки, м.н. Дерінкую, Кідонійська долина, 389642, Марс; довічний контракт…»

Запит дає підтвердження: Іва Боген — рідна тітка загиблого. Іронія долі — бути близькою ріднею офіцера СФБ і копирсатися на самісінькому корабельному дні, по вуха в бруді та лайні. Хоча… Майлз Боген був неробою та дауншифтером — його особиста справа просто волала про це. Не без здібностей, але тому він і опинився в тринадцятому секторі без допуску до окульт-техніки. І звання маата, якщо копнути глибше, напевне здобуто стараннями тітки. Цікаво, чи ускладнить це справу? Скоріш за все — так.

О’Шонессі похитала головою, після чого недбалим, втомленим рухом пальців відправила доповідь Кемідову. Можливо, їй пощастить і ця клята порцеляново-пласталева лялька доручить провести розслідування комусь іншому.

До Юпітера летіти ще ледь не місяць. Не загнати себе за такий час в алкогольну кому, судячи з усього, буде неабияким викликом. Клята голова… знову…

Тольґа потер великим пальцем скроню. Вчора він добряче припав до винних запасів скинії і тепер відчував себе рибою, викинутою на берег. Він лежав на землі, між скель білого туфу. Чув, як дзюрчить неподалік струмок, відчував, як припікає сонце, що вже опустилося до західної стіни каньйону. Час вставати.

Вода в струмку була крижаною. Вона освіжила шкіру і трохи збила огидну сухість у горлянці, хоча зуби від неї заломило так, що Тольґа мимоволі застогнав. Зуби віддавна були його слабким місцем: хиталися, кровоточили, темніли. Але справу свою, на щастя, він робив не зубами.