Закоłот. Невимовні культи

Бріджит їхала разом з двома жінками-марсіянками, судячи з усього, рядовими окульт-техніками, та старшим інженером — кремезним чолов’ягою на п’ятому десятку. Рух монорейкою був плавний і майже невідчутний — тільки інерція під час прискорення чи гальмування давала про себе знати. Бріджит сиділа, відкинувши голову й прикривши очі. З-під вій вона бачила, як жінки кидають на неї короткі перелякані погляди. Навіть у тьмяному освітленні вагонетки вони мали розгледіли шеврони та сигіл… То й нехай. Все, що наразі турбувало О’Шонессі, це аби тільки не повернулася мігрень. Одна з жінок, нахилившись, щось прошепотіла другій, старанно уникаючи дивитися в бік Бріджит. Друга не відповіла, лише широко розплющеними очима втупилася в обличчя інспекторки. Вона була смаглява, з густим чорним волоссям, зібраним у тугий вузол. Не підіймаючи вій, О’Шонессі окинула її поглядом. Молода. Нічогенька. Щось ворухнулося внизу живота, майнув у темряві образ — спокусливий вигин талії, лінія стегна. Долоні майже відчули доторк шовковистої шкіри.

«Я тебе запам’ятаю, таку гарнюню», — подумки пообіцяла собі Бріджит, мимоволі стиснувши стегна. Від того тиску між ними на мить спалахнув м’який свербіж. Вії трохи піднялися…

І в потилиці, під кісткою, щось спалахнуло. Різко, потужно. Простір між напіврозплющених повік заповнило рудим та червоним.

Дівоча фігура навпроти змінилася. Помаранчевий комбінезон, мішкуватий і грубий, почорнів і розтріскався, прилипнувши до раптом всохлого тіла. Обличчя перетворилося на закостенілу багряно-чорну маску, рот — наче труба, зуби — чорні уламки, язик — покручене черво. Чорні провали очниць витріщалися на Бріджит; в їхній глибині магнітами пульсували тліючі рубіни жару.

Судома скувала кінцівки, м’язи натяглися, наче сталеві дроти. Розпечений молот вдарив по голові. Біль був таким нестерпним, що вона, здається, закричала, хоча сама чула лише гудіння, немов під черепом увімкнувся низькочастотний генератор, змушуючи мозок нуртувати. Бріджит спробувала звестись, але щось смикнуло її вбік, потягнуло. Повна рудих сполохів вагонетка крутнулася навколо неї й провалилась у пітьму.

О’Шонессі стрепенулася, жадібно ковтнувши затхлого повітря. В прохолодній напівтемряві вагонетки зблискували вирячені з переляку очі жінок-техніків. Інженер куняв, низько опустивши голову. Не було ані найменшого сліду вогню.

«Мене що, зморило? — Бріджит ледь стримала руку, що потяглася обтерти з чола піт. — То був просто сон. Я навіть не скрикнула. Добре. Добре… Трясця!»

Певне, очі її спалахнули злістю, бо обидві жінки разом здригнулися й відвели погляди. Це навіть трохи втішило інспекторку. Так вона, принаймні, не почувалася безпорадним об’єктом чужої уваги.

На дев’ятому секторі зайшли ще четверо. У вагонетці одразу зробилося затісно та галасливо. На десятому жінки поспіхом вийшли, ледь не зіштовхнувшись з трійкою космопіхів. Хтось побачив шеврони О’Шонессі та знаками (непомітно, як він гадав) вказав на них товаришам. Гомін у вагонетці затих. Бріджит була цьому тільки рада.

Вона вивалися в габ тринадцятого сектору бліда й спітніла. Біль від раптового нападу трохи влігся, але остаточно не зник. Широко розставивши ноги, вона стала на пероні, осоловілий погляд блукав залою. Так само закручена спіраллю уздовж осі корабля, як і все на «Сінано», зала була затісна, брудна та заповнена різноманітним технічним мотлохом, запакованим і розпакованим, ніби тут був якийсь склад. Усе виглядало аж занадто бридким порівняно з вилизаними до стерильності горішніми палубами — ба навіть з казармами космопіхів. У кількох метрах ліворуч з оголеного трубопроводу крапотіла, паруючи, прозора рідина. Повільно падаючи, краплі розбивалися об двійко ієрогліфів, що від того зробилися чистими та блискучими. Бріджит не знала, що означає 労働 — курси Високої Східноімперської вона прогулювала, нахабно тролячи викладачів заявами про безглуздість вивчання давно мертвої мови, більшість носіїв якої вже тисячу років покояться на дні океану. Зухвалість таких заяв перебувала на самісінькій межі дозволеного — бо нині за подібну думку вона сама без зайвих зволікань відправила б матроса чи навіть офіцера на ментальне кондиціонування. Пам’ять про Священну метрополію в лавах флоту була недоторканною. Але в академії, тим паче на факультеті Внутрішньої Безпеки та Оборони, повністю закритому від сторонніх, молоді курсанти мали певні… вольності, як се називали самі викладачі.

З просяклих паром сутінків вийшли двоє в комбінезонах СФБ.

— Post tenebras lux, інспекторе, — козирнувши, бовкнув перший, хлопчина трохи старший за двадцять, ширококостий, з пласким обличчям, на якому виділялися, здається, лише широко посаджені дрібні очиська та кирпатий ніс. Безгубий проріз рота майже губився на рябій, у червоних цятках від погано налаштованого депілятора шкірі.

О’Шонессі окинула його крижаним поглядом.

— Се внутрішнє вітання, офіцере, — майже не розтуляючи губ промовила вона. Два ляпи на чотири слова — то трохи занадто. Якби сей йолоп ще втулив туди «сестро», вона б йому точно зацідила межі очі, боги їй у свідки.