Закоłот. Невимовні культи

Нарешті вони завмерли: майже голий Тольґа, з червоними плямами опіків, огидними пухирями та порепаною навіть на обличчі шкірою та потвора, що в останніх судомах здригалася на підлозі. Язики полум’я на лезі ножа курилися чорним димом.

— А бодай тобі, — проскреготів Тольґа крізь потріскані губи.

Пісня забрала чергового ченця — у ніч полювання таке часто траплялося. Вони з Дамлою тільки-но повернулися до скинії, як служки переповіли йому наказ пресвітерії, і, вказавши на келію, з острахом позабиралися геть. Коли Пісня поглинає ченця — це завжди лячно, так. Але насправді жаско стає, коли вона поглинає мисливця.

Тож Тольґа стояв і дивився, як вогонь ліниво догризає нерухоме вже тіло. Як від голови лишається червоно-чорний череп з порожніми проваллями очниць, у яких вирує жирний, чорний дим. Як витягуються, витончуються руки та ноги, лопаються м’язи, лишаючи чорну як вугілля кістку. Останні слабкі язики вогню повзуть по підлозі, злизують крихітні рештки плоті, але, приречені, слабшають з кожною миттю.

Тольґа зараз ніби бачив окремо своїм власним оком — і окремо чорним каменем у лівій очниці. І той дивився на зачинені двері келії.

— Ти тут, брате? — спитав він за сто ударів серця до теперішнього моменту. — Це я, Тольґа. Вийди до мене.

Відповіддю йому була тиша. Мисливець примружився, допоки ще не наважуючись торкнутися дверей.

— Вийди до мене, ченцю, — повторив він. — Твої браття й сестри непокояться за тебе.

Знов мовчання. А потім — голос, слабкий, химерний…

— То й що? Облиш мене. Облиште всі…

Мисливець втомлено хитнув головою. Це не голос — лише те, що його власний розум сприймає як голос. Не голос того ченця, якого він навіть не пам’ятає. Він чує Пісню, яка лине крізь тіло, замкнене в келії. Божевілля як воно є. Воля Божа. Воля Співця. Воля Давнього.

Двері прочинилися, але світла лампи в руці мисливця забракло, щоб розвіяти пітьму за ними. Тольґа сягнистим кроком перетнув поріг келії…

Щосили уп’явшись зубами в зап’ясток, мисливець розірвав зачароване коло. Залізний присмак власної крови заповнив рот. Але голос… голос не вгамовується:

— Облиш мене… Іди геть… облиш…

Раптом здіймається вогонь — спочатку на рівень пояса, а потім вище голови. Ошелешений, Тольґа бачить, як зводиться на рівні поглинена Піснею почвара — вся у вогні з голови до ніг…

Пекучий жар назовні стикається з крижаним холодом у нутрощах — і Бріджит О’Шонессі відсахується, неспроможна навіть покликати на допомогу.

Те, що мало бути боцманом Вукміром, перетворилося на розжарений обвуглений кістяк, який сунув на неї, човгаючи й хитаючись, мов бадилля під вітром. Вогонь навколо нього здавався прозорим, наче анімоване зображення на склі візора, доповнена реальність, побудована з ґлітчів та пошкоджених пакетів. Ін’єктор — вона тільки зараз це усвідомила — випав з її руки і лежав на палубі майже під ногами істоти.

З хрускотом щелепа Вукміра відвалилася, і щось усередині — неймовірне, вируюче, переплетене — завібрувало, змушуючи резонувати титанові пластини в черепі. Ті потойбічні звуки заповнили собою відсік, просочуючись аритмічним гудінням у кістки та нутрощі. Це не було мовою, не могло нею бути — радше аудіальне відображення асемічного письма, знаків сили, що створювали базис будь-якої окульт-технології. Вкритий чорно-червоною циндрою мрець протягнув руку до обличчя Бріджит — і вона відчула, як набрякають пухирі навпроти чорних покорчених пучок, що так і не торкнулися її. Череп ледь не розривало зсередини — неймовірний тиск створював потужні вихори, що розходилися тілом, скручували в судомах кінцівки. Бріджит відчувала, як корчиться в болісних конвульсіях, та водночас не могла поворушити навіть пальцем, неначе її тіло раптом стало відлитою з металу статуєю. Чорна порожнеча очниць спалахувала глибинними відблисками жевріючого вугілля — ті очниці майже заполонили всесвіт Брідж, поглинули все довкола себе і поволі затягували її…

— Deine Zeit wird kommen, Feuergeist… — ці слова виринули з вируючого океану вогню і грому, до неймовірності загостривши всі почуття Брідж. Тепер вона більше не тонула — вона здіймалася над цією палаючою безоднею, вільна та сильна…

Коли вона розплющила очі, відсік був повний людей. Бріджит усе ще стояла, притулившись до переділки, навпроти розкритої «домовини» Мілоша Вукміра. Матриця номерів на люках камер несподівано чітко проступила між розмитими людськими силуетами: 6, 626, 070, 15, 10–34… Поступово чіткості набули й фігури — четверо чи п’ятеро офіцерів СФБ, серед них Іва Боген, тіснилися у відсіку, намагаючись триматися якомога далі від обвугленого тіла на підлозі.

— Що відбувається? — несамохіть спитала О’Шонессі, відчуваючи себе чужорідним елементом у цьому складному патерні. — Лейтенанте, що се означає?

Боген, що й до того не зводила з неї очей, декілька секунд тільки ошелешено й незмигно витріщалася. Поступово Бріджит усвідомила, що й інші так само дивляться на неї. Всі офіцери у маленькому відсіку просто стояли і дивилися на неї. Напружено. З тривожним острахом.

— Що відбувається? — повторила вона, струснувши головою.