Закоłот. Невимовні культи

І він рушив уперед — хиткою пташиною ходою істоти, у процесі створення якої педальна активність вочевидь не була серед пріоритетів. Магніти кінцівок шипіли й тупали, з’єднуючись та роз’єднуючись з палубою. На мить Брідж здалося, що вони розпечені до червоного жару і лишають по собі проплавлені в пласталі палуби сліди, що куряться їдким димом…

Мотнувши головою, вона вийшла з вагона. Темний, притиснутий низькою стелею габ був майже порожнім. Роззирнувшись, О’Шонессі угледіла лише двох окульт-інженерів, що бігли до Зіверса — мабуть, зустрічали його. Той ніяк не відреагував на них, навіть ходи не вповільнив, тож обидва прилаштувалися позаду, ледь не вдвічі нижчі через зігнуті спини. Хвилина — і трійця зникла за рогом одного з коридорів, полишивши по собі довгасті, викривлені тіні.

«Tonde hi ni iru natsu no mushi», — не до ладу згадалася їй стара імперська промовка. Годі й казати, що поява Зіверса не додала їй спокою, тим більш, що клятий бусол вирішив жбурнути свої проблеми просто їй в обличчя — замість того, щоб направити звернення до Кемідова, як мав зробити за субординацією.

Коридор А-18 вів від секторального габу СФБ до карцерних відсіків. О’Шонессі мала до нього доступ саме через затриманого Мілоша Вукміра — стандартна процедура. Відчуваючи на собі липкі, стривожені погляди ФБшників, вона продефілювала габом до дверей. Один з офіцерів, що стояв до неї спиною, невдало крутнувшись, штовхнув її. Озирнувшись, він відкрив був рота, але так і завмер. Се був той напарник Боген, що так недолуго хизувався перед нею.

— Пані інспекторко, — він козирнув і спробував вислизнути з-під її погляду.

— Офіцере, — вона здійняла руку, перегороджуючи йому шлях. — Ви знов сплутали мене з чоловіком.

Уся злість, що накипіла в ній за час розмови з командором Зіверсом, разом почала тиснути на стінки черепа, віддаючи тупим, гарячим болем. Вона просто вимагала виходу. І шанс випав наче непоганий…

— Вибачте, пані інспекторко, — молодик зблід, але намагався не виказати свого страху.

— Вибачатися при кожній нашій зустрічі вже входить для вас у звичку? — вона втупилася в нього холодним, скляним поглядом. — Не надто вдала стратегія у спілкуванні з жінками. І ще менш вдала — з Інспекторським Офісом.

— Я… ми… тобто… пані інспекторко, ми всі тут дещо знервовані через ваше розслідування, тож я…

— Найкраще, що ви можете зробити — се не перейматися через чужу відповідальність, офіцере. Кожен із нас має виконувати свій обов’язок. Та якщо ви маєте щось доповісти стосовно мого розслідування, — вона зробила помітний наголос на займеннику, — я охоче вас вислухаю.

— Ні, пані інспекторко, я…

— Звідки ви, офіцере? Марсіянин? — несподівано навіть для самої себе запитала О’Шонессі. Його зріст і статура формувалися вочевидь не в слабкому тяжінні Марса. Навіть напівкровка в першому поколінні мав би бути тоншим і вищим.

— Ні, — дещо спантеличено мотнув головою той. — Я з Терри. Благословенний край Каппадокія.

«З Терри? — Брідж ледь втрималася, щоб не звести у здивуванні брови. — Що за безлад панує в сій макітрі?»

Така недолугість навіть трохи розвеселила її.

— Справді? Файну землю ви маєте Батьківщиною. Бували в Долині?

— Так, пані, — невпевнено кивнув юнак, не знаючи, як реагувати на несподівані запитання. — Навіть був у печері Егріташ. Неймовірне місце, сповнене незбагненної, позаземної сили…

Очі його спалахнули, і страх перед інквізиторкою на мить розвіявся згадкою. Печера рунної різьбярки Егріташ у Священній Долині Іхлари, місце, крізь час і простір червоточиною поєднане з в’язницею Ґаґантхоа. Дві точки на земній кулі, в Малій Азії та на Тихому океані — місця, де крізь планету пройшов невидимий промінь, джерело якого губилося в темних глибинах всесвіту. Достеменно невідомо, що було джерелом променя та яку мету мав той постріл, але навіть розвіявшись, він лишив по собі відчутне реліктове випромінювання, відбиток присутності на Землі Великої Давньої Раси. І цього відбитка вистачило, щоб людство повстало та звільнилося від влади мі-го. Щоб урвалися Темні Віки. В канонічних текстах воно звалося Пробудженням і стало точкою відліку нової епохи і Нової Імперії — хоча містики й зауважували, що насправді воно відбулося в двох (а можливо, навіть у трьох) точках простору-часу.

Саме це й робило Каппадокію Благословенним краєм, а всіх, хто народився на цій землі — людьми особливого ґатунку, навіть попри їхні реальні здібності та досягнення. Як ось цей хлопчина. Як, власне, і сама О’Шоннессі. І від цього її запитання про Марс звучало ще образливіше.

Кожна людина Імперії у своєму житті рухалася в системі координат, що визначалася двома векторами: Батьківщиною і Кастою. Жоден із цих векторів не був формалізований у правовій системі держави, проте втілював у собі незламну перевагу духу над літерою. Хоч якою завзятою та старанною була Боген, сей хлопчак випередить її у кар’єрному зростанні — і то вже зовсім скоро. Марсіянин, ба навіть наслідний кідонійський лицар не стане вище за землянина — тим паче за каппадокійця.