Закоłот. Невимовні культи

Саме час пожалкувати, що не була надто старанною студенткою. За часів, коли вона навчалася у Старій Флотській Академії в Кілі, майбутня служба не здавалася дуже складною. Є деякі речі, які просто відбуваються, і це природний рух, якому слід коритися, бо спротив не принесе нічого доброго. Факультет Внутрішньої безпеки та оборони — це закрита, кастова установа, куди в дев’яноста відсотках випадків потрапляють діти й родичі інспекторів. То не є феодалізм чи клановість — просто ці люди мають певну генетично закладену витривалість, виведену й скореговану. Вони мають шанс витримати ментальне кондиціонування і подальші необхідні корегування. О’Шонессі була серед тих, хто має стати інспекторами. Хтось, звичайно, кращим, хтось гіршим, але шанс уникнути цієї долі був мізерно малий, пов’язаний хіба що з каліцтвом чи смертю. Нині ж ситуація наче обернулася чимось геть іншим — виявилося, що єдина можливість, яку давало життя, насправді була не зовсім єдиною. Розгалужена, заплутана, вона могла привести до цієї точки сотнею різних шляхів. І на багатьох із них Брідж О’Шонессі мала б кращу позицію, ніж її теперішня — позиція сліпця, який намагається зрозуміти, що таке червоний колір. Тоді, в Кілі, вона була вільною робити майже все, що їй заманеться. Веселитися, кохати, кричати… Маленький чарівний світ кампусу був дуже несхожий на галасливий та злий великий світ за його стінами. Ігнорувати нагоди було б дурістю, чи не так? «Справжнє навчання почнеться тільки тоді, коли ти потрапиш на службу», — так казали всі, хоча ніхто не міг знати цього напевне…

На передпліччі прокинувся браслет — вхідний міжслужбовий виклик. Брідж кинула оком на екран. Лейтенант Іва Боген. Несподівано.

— Слухаю, пані лейтенанте.

— Пані інспекторко, вітаю. Ви маєте прибути до секторального габу СФБ. Це терміново.

— Що трапилося? — відчувши, як усередині розливається гаряча хвиля, спитала О’Шонессі.

— Перепрошую, пані інспекторко, але згідно з настановами 147-А та 34 взаємодії СФБ та СОІ надання мережею інформації щодо…

Брідж не могла похвалитися, що дослівно пам’ятає ті настанови чи навіть пригадує їхні номери, але, нетверда в букві, вона добре відчувала дух законів СОІ. І добре розуміла, що мають означати сі слова. Несанкціонована окультна активність — і судячи з місця зустрічі — пов’язана з Вукміром.

— Зрозуміло, — роздратовано урвала вона лейтенанта, водночас посилаючи запит на монорейку. — Буду за… вісімнадцять хвилин.

Око її зупинилося на записнику, що так і лишився лежати на столі. Вона корегувала маршрут, додавши візит до Кемідова…

— Я зустріну вас у коридорі А-18, відсік 4, пані інспекторко. Прошу не затримуватися. Це насправді терміново.

«Курва твоя мама!» — вилаялася про себе О’Шонессі, скасовуючи запит. Зваживши поглядом записника, вона вхопила його і засунула в контейнер на стегні.

VII

«Сінано», хоч який величезний, не заохочував до прогулянок та вештань. Екіпаж пересувався за чітко визначеними маршрутами, а частота й кількість цих пересувань зводилися до мінімально необхідної. Збудований за часів Старої Імперії, у своєму первісному дизайні корабель не мав ані сингулярного реактора, ані НРІ — двох вузлів, що значно спростили й прискорили живлення та роботу внутрішніх систем, а відповідно, і зменшили потребу в людях на борту — вантажі найбільш вимогливому та витратному в умовах космосу. Достеменно невідомо, якою була кількість екіпажу під час Війни Тисячі Демонів, але вочевидь, нинішні десять тисяч є значно меншою цифрою. Це зумовило будівництво внутрішньої монорейки й так само — запровадження обмежень щодо пересування. Між облаштованих осередків навколо критичних агрегатів, які для свого функціонування потребували людського ресурсу, пролягали темні та холодні ділянки, в яких повітря (і то не всюди) постачалося прадавніми системами, змонтованими чи то за Старої Імперії, чи то за часів мі-го. Вилазки окульт-техніків та ауксиларіїв у ці «темні долини» були чимось на кшталт археологічних експедицій. Принаймні, так вони виглядали для стороннього спостерігача. Такого як інспектор СОІ чи офіцер СФБ.

О’Шонессі, одна в порожній вагонетці, всміхнулася своїм думкам. Двері прочинилися, і досередини зайшов довготелесий, більше двох метрів, чоловік. Він був модифікований ледь не більше за Кемідова: непропорційно довгі ноги та руки складалися здебільшого з біополімерних тканин та пласталевих вставок. Тулуб, який за розмірами мав би належати землянину середнього зросту, вкривали зовнішні модулі та периферійні пристрої. Жмути кабелів та широкі смуги оптоволоконних шин, здається, замінювали йому одяг. Хоча необхідність у вбранні була взагалі доволі сумнівною — жива плоть проглядала лише фрагментарно і на поверхні займала відсотків десять. Пах був прикритий чимось на кшталт порцелянової черепашки — розмірів достатніх, щоб натякати на щось під нею. Напевне, також щось мало залишитися і на голові, але інженерний шолом не давав змоги впевнитися в цьому. Скло візора — тригональної сітки зеленуватого перламутру — розвернулося до неї.