Закоłот. Невимовні культи

Монітори вибухнули багатошаровими стосами інформації. Показники живлення рушія неухильно падали, і динаміка падіння була експоненціальною. Водночас зростали показники несанкціонованих переадресацій, нештатного використання енергетичних каналів — у значеннях достатніх, щоб живити цілі міста на Марсі чи Землі.

«Ми досі достеменно не з’ясували, на що витрачається відведена енергія. Але розуміємо, що для цього використовується підготовлена мережа. Я не можу назвати точної дати, проте за поточним станом можна стверджувати, що заколот розпочався ще на орбіті Марса».

У цей момент Декарт стривожився, що адмірал Окіта нарешті порушить свою мовчанку і стане на бік Зіверса. Можливо, він навіть хотів цього — так, хотів, щоб старший командувач визнав його, Декарта, помилку. Помилку, якої, за твердженням Зіверса, Декарт припустився ще до початку походу. Це було б принизливо, але принаймні зняло б з нього подальшу відповідальність. Але адмірал мовчав.

Найприкрішим у цій ситуації було те, що сам Декарт був твердо переконаний, що «Сінано» хочуть перехопити до входу в астероїдне кільце. Хоч би хто це був, заколот без подальшого абордажу загарбниками був безглуздою ідеєю. Хтось мав прийти культистам на допомогу. Хтось-таки мав… але хто і як?

«Тобто, пане гросінженере, ви стверджуєте, що хтось… якась структура щонайменше місяць хазяйнувала у зоні вашої відповідальності, а ви дізналися про це лише зараз?»

«Так, пане капітане».

Більше нічого. Спокій, з яким фон Зіверс визнав свою провину, провину, що означала не тільки кінець кар’єри, але, можливо, й ганебніше покарання, ошелешила Декарта. Справді? Наскільки ж катастрофічною є ситуація?

Під кінець цієї розмови, сімдесят дві хвилини тому, надійшло повідомлення про наступ заколотників на пускові палуби. Нападників було замало для повноцінної атаки, але елемент раптовості зіграв свою роль — дві палуби з восьми були захоплені. Інші тримали оборону. Сили КП було спрямовано на підтримку захисників.

Заколотники мали розуміти, що відстиковка з материнського корабля на сингулярній тязі була майже неможливою. І цей факт лише утвердив капітана в його переконанні.

«Винищувачі та штурмовики потрібні їм для прикриття ворожих кораблів. Щоб прорватися крізь ескорт, достатньо і невеликих сил — принаймні за наявності паралізованих ударних сил флагмана. Не зупиняти рушій! Чуєте, пане гросінженере? Підтвердити отримання наказу: не зупиняти рушій!»

Сорок вісім хвилин тому ще вісім підрозділів переходять на бік заколотників — за даними НРІ, не менше двадцяти восьми відсотків з них уже перетворені на циндру. Ще за двадцять хвилин циндри, що зникли з моргів, з’являються в чотирьох габах, розпочавши криваве побоїще. До моменту, коли там з’являються сили космопіхоти, сектор охоплений пожежами. Системи безпеки частково паралізовані. Критичні умови та загальна паніка змушують піхоту діяти жорстко, не розбираючись — хто чужий, а хто свій.

Декарт, спантеличений бездіяльністю адмірала Окіти, запросив дозволу повідомити Марсіанський штаб флоту про ситуацію на «Сінано».

Жінкувате обличчя адмірала зберігало незворушно-спокійний вираз.

— Ні.

Він уперше підійшов до адміральського містка, повільно опустився у командне крісло, поклавши на коліна церемоніальний меч. Його штаб, до того майже бездіяльний, напружено завмер в очікуванні наказів.

— Повідомити кораблі ескорту. Наказ готуватися до абордажу «Сінано». Абордаж планувати після виходу із сингулярної тяги та стабілізації курсу. Капітан Декарт — забезпечити точки стикування. Організувати оборону стикувальних палуб.

Саме в цей момент Вольфрам фон Зіверс, всупереч наказу капітана, розпочинає зупинку рушія.

Кораблі ескорту, більшість яких не мала власних сингулярних рушіїв, рухалися в похідному порядку, пристиковані до материнського корабля полями силової взаємодії. Тому зупинка головного рушія материнської групи була складною багатоетапною процедурою, яка відбувалася за санкцією командуючого групи (в цьому випадку — адмірала Окіти). Кораблі мали узгодити зміну курсів і гальмівні імпульси. Підготовка до такого маневру мала тривати більше трьох годин, а сама зупинка — близько восьми.

— Ініціювати аварійний протокол 48, — голос адмірала лунає спокійно, майже відсторонено, наче він очікував подібного розвитку подій. Бліде обличчя спалахує відблисками стереографічних символів, що заповняють собою простір адміральського містка. — Пане капітане, не скасовувати підготовки до стикування.

Декарт майже відчував, як заметушилися кубіти коду, що штормовими хвилями розходилися від НРІ корабельним простором-часом. Кіт ідентифікував особистість і повноваження адмірала, виділив пріоритетні завдання активованого протоколу та ініціював передачу інструкцій розподіленим системам керування інших кораблів. Усе це зайняло приблизно півтори наносекунди.