Закоłот. Невимовні культи

Протокол 48 регламентував послідовність операцій у разі аварійної зупинки рушія, що мали мінімізувати шкоду для материнської групи. Це потребувало майже всіх наявних ресурсів — не тільки материнського корабля, але й всього ескорту. Невиконання протоколу чи помилка у його виконанні могли призвести до зіткнень або й зміни курсу — аж до виходу з площини екліптики без можливості повернення через надмірні енергетичні витрати. Тому протокол 48 лишав мало можливостей для будь-яких інших дій. Найближчим часом годі було розраховувати на допомогу інших кораблів.

Бойня в охоплених пожежею секторах тривала близько сорока хвилин, коли з’явилися перші Вогняні вампіри. Вони виринули з охоплених полум’ям відсіків, неочікувані та майже невразливі для зброї космопіхів. Миттєва зміна балансу сил змусила лоялістів відступити, намагаючись закріпитися в незайнятих частинах корабля й організувати там оборону.

— Пане капітане, КП втратила контроль над пусковою палубою сім, — рапорт одного з офіцерів урвав роздуми Декарта. Він пробігся очима по матриці даних, зробив запити щодо стану в секторах…

— Ваша аналітика цілком підтвердилася, пане капітане, — промовив адмірал, змусивши Декарта здригнутися. Він озирнувся на командувача, зустрівшись поглядом з чорного безоднею холодних очей.

Адмірал Окіта Содзі вказав на стереограми:

— Зовнішнє вторгнення.

XIV

— Що ви тут робите?

Переляканий дівочий голос повернув Бріджит до тями. Вона кліпнула очами, намагаючись сфокусувати погляд. Скафандр окульт-техніка рожевою плямою затуляв поле зору. Чиясь рука в крижаній рукавиці трусила її за плече.

— Е-е? Що… що відбувається? — Брідж відштовхнула холодну руку. Чіткість зору поступово повернулася. Вона була у якомусь технічному коридорі, в самому нижньому, рясно забризканому кров’ю та блювотинням. Крізь візор скафандра на неї вирячилися перелякані дівочі очі.

— Я — Бріджит О’Шонессі, інспектор СОІ… Мене викрали… — вона відчайдушно намагалася відтворити в голові останні події, але найближче минуле було наче огорнуте густою імлою.

Дівчина мовчки дивилася на неї, ошелешена. Зустріти в технічному каналі напівголу, закривавлену інквізиторку…

— Мені потрібно… секторальне ФБ… у якому ми секторі? — думки Бріджит плуталися, раз у раз стикаючись з черговим провалом у пам’яті.

— В одинадцятому, — відповіла дівчина. Це було несподівано, але принаймні ця одинадцятка була першою прив’язкою до реальності.

— Твій комунікатор… з’єднай мене з безпекою сектору, — вхопилася Бріджит за миттю створений ланцюг дій. Так, будь-хто з екіпажу мав доступ до екстреної лінії СБФ. Се вже старт. Службовці знатимуть, що робити — куди її переправити, кого повідомити… Кемідов… Чи він знає?

Гутман — жива бомба, розжарений багряний аерозоль, що наповнює відсік. Спогад був раптовим і ріжуче чітким. Брідж затулила долонею рота, відчайдушно опираючись нападу нудоти.

Дівчина заперечливо мотнула головою.

Перш ніж вона встигла бодай щось пояснити, раптовий спалах люті охопив Брідж. Роздратована власною безпорадністю та слабкістю, вона сприйняла відмову як виклик. Стиснувши шолом дівчини долонями, вона підтягнула його до себе, притиснувшись до візора чолом.

— Ти, хвойдо, хоч розумієш, що я можу відправити тебе до біореактора? Ти ж і гадки не маєш, що тут коїться! Через що я тут опинилася!

— За-заколот.

Це коротке слово змусило Брідж заціпеніти.

— Габ СФБ захоплено, — пробелькотіла дівчина. — Я не знаю, але кажуть… що всіх… що всіх… у-убито.

Відпустивши дівчину, Бріджит відсахнулася — наскільки дозволяв канал. Нутрощі корабля відгукнулися на це раптовим спазмом, пласталь заскреготіла й вигнулася, наче нею пройшла судома. Десь у глибинах прогуркотів глухий вибух.

— Що се? — майже скрикнула О’Шонессі. Біль у потилиці відлунням озвався у мозкові, змусивши її скривитися.

— Схоже на гідроудар, — відгукнулася дівчина. — Не спрацювала буферизація… можливо, потік переведено на аварійну нитку…

— Ні дідька не зрозуміла, — Бріджит притиснулася скронею до холодного металу рифленої переділки. — Най його шляк трафить… Монорейка?

— Станцію охороняли космопіхи, — відповіла дівчина. — Але потім був бій. Я не знаю…

— Стоп. Стули пельку, — Брідж втупилась у неї тьмяним поглядом. — Відповідай коротко і по суті. Можеш вивести мене до монорейки?

— Так.

— Веди.

— Але…

— Заткнися і веди, каос тебе жери!

Вони вибиралися до транспортного габу десь пів години. Пів години холодним каналом, яким треба було повзти навкарачки, чіпляючись головою за якісь труби чи ферми, перелазити через кабельні лотки, оминати якісь кутасті коробки…

— Як тебе звати, дівчино? — Бріджит уже незмога було слухати, як крекче і стогне холодне корабельне нутро.

— Маат Кассандра Зервас, пані інс…

— Марсіянка?

— Так, інспекторко, я…

Брідж тільки тепер зрозуміла, що дівчина й справді зависока — не така як Боген, але точно більше двох метрів. Зріст важко було оцінити у вузькому тунелі, де вони просто не могли стати поряд, та й інших орієнтирів для порівняння не було. Ще й скафандр приховував статуру…