Закоłот. Невимовні культи

Мовчання людей контрастувало з безперервною симфонією сигналів НРІ. Було майже візуально помітно, як жах у їхніх думках бореться з вірою у славетного командувача. Адмірал неспішно повернувся у своє крісло, також поринувши у мовчанку. Він поставив меча між колін і оперся підборіддям на руків’я. Очі стрімко перескакували з одного масиву даних на інший. Ніхто з присутніх навіть гадки не мав, чим було нафаршироване його штучне тіло, які процеси відбувалися в ньому, коли він спостерігав за повідомленнями НРІ.

— Kumo no ko wo chirasu уо, — прошепотів він, але ніхто не почув цього шепоту.

Потужний струс досягнув капітанського містка, спричинивши бурхливий вир на стереограмах. Заколот, наче шторм, сягав свого піку — і адміральський місток, здається, наразі перебував в оці цього шторму.

Але вже зовсім скоро це мало змінитися.

XVI

Біль вкинув Бріджит у чорний колодязь небуття. І біль повернув її назад.

Вона отямилася з відчуттям, наче вогонь розливається по всьому її тілу. Спробувала закричати, але крик зупинило щось холодне й слизьке, яке заповнювало горлянку, занурюючись так глибоко, що навіть безперервні спазми нездатні були його виштовхнути. Розплющивши нарешті очі, Бріджит побачила лише низьку білу стелю. Спробувала підвести голову — широка еластична смуга натиснула на горлянку. Смикнулась — і відчула, що її зап’ястки та гомілки міцно приторочені до твердого, але слизького лежака. Єдине, на що вона була спроможна, це повернути голову набік і таким чином роздивитися плече і частину руки. Крізь шар закипілої крові на шкірі проступав складний візерунок неглибоких надрізів. А ще, праворуч від себе, за метр, не далі, Бріджит побачила Кассандру — так само роздягнену та вкриту численними порізами. Дівчина, здається, й досі була непритомна.

— Агов, дівко, — пошепки покликала Бріджит. — Чуєш мене? Прокидайся!

Та не відповіла — навіть не ворухнулася. Але сердитися чи жалкувати з цього приводу не довелося. Десь за межею поля зору просичали, прочиняючись, двері відсіку і почулося розмірене клацання магнітних підошов.

— Доброго ранку, красуне! Чи добре тобі спалося?

Від звуків цього голосу нудота знову підкотила до горла. Вона підсвідомо смикнулася, але ремні тримали міцно.

— Ш-ш-ш… — тонка долоня лягла на чоло, погладивши волосся майже з материнською турботою. — Полоняночко ти моя… куди ж ти від мене тікати надумала?

Іва Боген схилилася над обличчям Бріджит. Її біло-синій однострій був пропалений і вкритий чорними плямами гару, на обпеченому обличчі порепалася шкіра, вщент вигоріли брови та вії, посмалилося волосся. Притому вона наче не відчувала болю, що мав зараз страшенно їй дошкуляти.

Темне провалля все ще розділяло теперішнє Бріджит О’Шонессі та момент поцілунку Іви Боген. У тому проваллі змішалися химерні обриси людей та чудовиськ, а свідомість Брідж була наче кротячою норою, довгою та заплутаною. Норою, що єднала дві різні точки простору-часу. В лабіринті власного розуму чаїлися істоти з потойбіччя, почвари, що радше були спогадом про самих себе, рефлексією запаленої свідомості Брідж, відгуком на сигнал, що якимось дивом потрапив до неї з місця, недосяжного в жодний спосіб. Саме ці примари дозволили їй втекти, атакували і майже вбили Боген.

І саме на них ти полювала, чи не так? Вогняні видіння Брідж — то вони народжували їх, вони катували її — а Боген жадала їх використати.

— Але чому? — несвідомо промовила Бріджит. — Як вони дістались до мене? Я ж була чистою, мала бути… Мене перевіряли, багато разів перевіряли… Як ся скверна проросла в мені?

— Бо ти одна з нас, — лагідно промуркотіла Іва. — Хоч і народилася на Террі, все одно ти — наша.

— Ні, сього не може, не має бути, — мотнула головою Брідж. — Моя Батьківщина — Благословенний край Каппадокія. Я не можу… скверна…

— Немає жодної скверни. В дарах кожного з богів рівною мірою поєднані благословення та прокляття. Хтось мав стати провідником — і ним стала ти. Хто ми такі, щоб намагатися пояснити вибір Потойбічних богів? Ґаґантоа звеличив людство та подарував йому перемогу над дітьми Н’ярлатотепа, що колись ув’язнили його. Але його сила також не безмежна й має свою ціну. Поглянь, чого ви досягли, де опинилися. Хіба про таке ви мріяли, вирушаючи до інших планет? Про війну, яка триватиме вічність? Про суворість та аскетизм для всіх і приховане сибаритство та гедонізм для обраних? Навіщо вам знадобилися Місяць вкупі з Марсом, коли Земля годувала б вас, навіть коли вас стало втричі більше? І яке майбутнє ви подарували нашим пращурам, засновуючи підземне місто Дерінкує? Якби не мі-го, ми б вимерли, виродилися в нежиттєздатних калік і згинули без сліду. Таку долю ви, люди, готували нам? А тепер вдаєте, що «звільнили» нас?

— А ви хіба не люди? — спитала Бріджит.