Закоłот. Невимовні культи

— Неможливо, любистку. Первісна конструкція не передбачала автоматизації, яку надав НРІ, але попередня система керування була повністю демонтована ще за часів мі-го, і нині від неї лишилися хіба випадкові локальні релікти. Насправді, сатурніанська кішка, яку пастухи-хрестоносці полонили на Місяці, була єдиною можливістю в прийнятні строки повернути цей трухлявий кістяк до лав. Ті ж локальні системи, що були змонтовані пізніше, передбачають аварійний режим ручного керування, але для цього знадобиться набагато більше людей, ніж ви маєте наразі. До того ж вони мають бути кваліфікованими фахівцями. А скільки з твоїх людей можуть похвалитися великим досвідом служби на флоті?

Боген голосно вилаялася, змусивши охоронця-космопіха озирнутися на неї. Хлопчина й без того перебував на межі нервового зриву — що загалом було й не дивно, враховуючи, що він усе ще лишався «незайманим». Але вся наявна циндра зараз була потрібна для штурму, тож доводилося миритися з цією нервовістю.

Іва Боген розвернулася до нього — потвора два з половиною метри на зріст, з тілом, вкритим химерними вогняними наривами — плямами жару, що курилися на тілі прозорим димом, але жодним чином не впливали на матерію вже за кільканадцять міліметрів від себе. Замість носа на її обличчі було щось схоже на кратер вулкана, що струменів розпеченим газом; третина скальпа вирувала блідо-блакитним полум’ям. Навколо рук і ніг закрученими спіральними орбітами кружляли, як сателіти, згустки гарячої плазми. Де-не-де вогняні язики поводилися, наче живі — довгасті мацаки, які щосили намагаються випростатися назовні.

Навіть у цупких обладунках було помітно, що космопіх тремтить від жаху.

— Чого ти, шмаркля кривава, витріщаєшся на мене? Каос тя жери, вилупку марсіянський… — нараз вона замовкла, зціпивши від болю зуби.

Біль… навряд це можна було назвати болем — порівняно з тим, що вона зараз відчувала. Вогонь пожирав її зсередини, вона кожною своєю клітиною відчувала, як він поволі поширюється — і як на заваді йому стає ця клята хвойда.

— Weg von mir… Weg von mir! Weg von mir!!! — слова самі зірвалися з обпалених губ. Іва обхопила голову руками, захиталася, опершись на панель терміналу.

— …du weißt ich kann nicht. Es ist nicht meine Schuld. Jetzt sind wir eins.

І знову в очах двоїлося, бракувало сил розділяти, відокремлювати… Бріджит О’Шонессі тихо застогнала, підводячись на руках в темному, вкритому кіптявою закутку. Вогняний шторм бився в стінках черепа, випалюючи думки, не дозволяючи зосередитися. Тримаючись за виступи, чорні й масні від нагару, вона так-сяк випросталася. Навіть у штучній, майже невідчутній гравітації «Сінано» вона була надто слабкою, щоб упевнено триматися на рівних. Рана в животі вже не кривавила, але наслідки її давалися взнаки дедалі відчутніше. Нівроку… сил їй вистачить, вона знала це. Роззирнувшись, Брідж усміхнулася сама до себе. Здається, вже близько. Що ж, непогано.

Вона майже нічого не бачила й нічого не чула. Пісня була її єдиним орієнтиром — відчуваючи, як вона змінюється, як тече простором-часом, Брідж мала лише слідувати за її течією. Головне — правильно її вибудувати.

— Ти не дійдеш. Можеш не старатися, клята хвойдо. Ти не дійдеш. Я тобі не дозволю.

Іва відчайдушно опиралася. Кожен крок, кожен рук, який робила Бріджит, був справжньою боротьбою, коли рвалися жили й тріщали кістки. Так далеко вона пройшла тільки тому, що Боген і сама страждала. Вона не могла завдати шкоди самій тільки Брідж — це було настільки ж її тіло, наскільки й О’Шонессі. Два розуми перебували в одному тілі, але водночас кожен із них був у двох різних тілах. Цікаво, що б сказав на таке порушення субординації капітан Декарт?