Закоłот. Невимовні культи

— У цьому шарі мультивсесвіту в тебе немає очей, — втрутилася Бріджит, перш ніж Іва встигла перехопити керування.

Вукмір завмер, роздивляючись її.

— Та невже? — проскреготав він. — Якщо ми не хочемо, щоб політ до Юпітера тривав декілька років, хіба не маємо перезапустити сингулярний рушій? Чому ми натомість займаємося безглуздою стріляниною?

— Бо така наша справа, — відрізала Боген. — Про рушій подбає Фатаґва. Чи ти гадаєш, що впораєшся краще за нього, Мілоше? Бо раптом почав знатися на технологіях Хазяїв-з-Югготу? Я гадала, твоя спеціалізація трохи… ближча до плотських проявів.

— Не треба гратися зі мною словами, лейтенанте, — він уперто звертався до неї, послуговуючись її військовим званням, наче це могло якось образити чи зганьбити жінку. — Ми всі розуміємо, що опинилися по вуха в рідкому терранському лайні. Той інженер усіх нас обдурив. І тепер треба думати, як звідти вибратися, а не як краще в солдатиків погратися.

— А ти не такий уже й дурень, еге ж, боцмане? Як для марсіянина, — пирхнула Бріджит, втрачаючи сили й падаючи в тунель уже без жодної спроби за щось ухопитися. Черговий синець точно не буде коштувати стільки, скільки борюкання з Боген. Обхопивши себе руками, головою вперед, вона гвинтом полетіла в жевріюче жерло тунелю.

—Що ти сказала? — прохрипів Вукмір, не зводячи пустих очниць зі скорченої судомою Боген. — Повтори.

— Я сказала… — нарешті повернувши контроль над тілом, процідила Боген, — що ти в нас збіса розумний, Мілоше. Тільки розум твій не вартий терранського лайна, про яке ти з таким захопленням розповідаєш. Втративши НРІ, ми не виведемо реактор на робочу потужність, не прокладемо курс і не запустимо двигуна. Ніяк. Тому якщо тут хтось і може дати цьому раду, то тільки Фатаґва. Ми ж маємо робити нашу справу… без зайвих суперечок. Так чи ні?

Але циндра продовжував мовчки витріщатися на неї чорною порожнечею вигорілих очей. У тріщинах барнаво-сірої шкіри обличчя палахкотів рудий жар, розпечена рідина просочувалася, виступаючи, наче піт, димними краплями.

— Я не про це тебе питав, — врешті промовив він.

Брідж почала говорити вголос — одним тілом, тим, що зараз повільно падало в надра корабля:

— Знаєш, любистку, я дещо знаю про Марс. В Академії в нас був курс вашої історії та культури. Гриби поводилися з вами набагато чемніше, ніж із нами. Вони будували вам міста, забезпечували технікою, дбали про вас, пестили, наче домашніх улюбленців… а в нас усе розпочалося з двох орбітальних ударів. Один відправив на океанське дно Священні острови Дзіпанґу, а другий — декілька років потому — випарив майже половину Антарктиди. Звільнилося стільки води, що більшість приморських міст було повністю затоплено — раніше, ніж там хтось уторопав, що саме відбувається. Через безлад, промислову та логістичну кризу розпочався голод. Спалахнули епідемії. Локальні конфлікти, про які всі вже встигли забути. З десяти мільярдів людей, що жили на Землі, після Темних віків залишилося менше трьох…

— Мені начхати, — просичала Боген, від напруги не усвідомлюючи, що говорить обома тілами.

— Та невже? — скрегіт Вукміра став погрозливим. — Що пішло не так, Іво? Чому ти стала тим, чим стала? Що ти взагалі таке?

— Перевтілення ще триває, — не розціплюючи зубів, відрізала Боген. — Потрібен час.

— Південний океан став рожево-червоним. Наче полуниця з вершками. А люди — всі ті, хто вижив — змушені були опуститися до рівня дикунів. Коли тисячу років потому розпочався Похід пастухів, знаєш, чим вони билися проти мі-го? Мечами та списами. Мечами й списами, любистку. І перемогли. І ти гадаєш, що тепер твої грибки нас зупинять? Тепер, коли Світлосяйний подарував нам справжню могутність? Подарував усе це?

— Selbst mit all den Waffen haben sie nicht aufgehört, wild zu sein!