Записки Кирпатого Мефістофеля

І сама Клавдія вже дратує мене. Ані трошки не втішно, що вона боїться людей і зі страху тикає їм колосальні суми на чаї. Чорне, скромне убрання черниці також сердить. Якого чорта, справді, удавати з себе щось таке, чого в дійсності немає! До моря вона вже майже не ходить, пролежуючи всі дні на старій кушетці. Вікна заслонені в неї чимсь темним, — хустками, пледами, — і тільки згори пробивається гарячий, жовтий промінь, сіючи по хаті золотисту півтемряву. Раз у раз пахне в хаті якимись краплями; завжди душно й тепло, як в оранжереї. Коли я входжу, Клавдія Петрівна винувато підводиться й чіпляє на ніс пенсне. А як я застаю, що вона спить, то прокинувшись, вона хапливо затуляє одною рукою очі, а другою спішить намацати на столику пенсне, щоби закритися ним. Цим вона постійно нагадує мені, що в неї негарні, маленькі, зморщені очі. Раніше хоч жаль ставало її, а тепер досадно й неприємно.

І плаче вона, плаче без перестанку. Чорт би взяв ці сльо­зи! Звідки вони беруться в такій кількості? І мовчить...

— Та скажи ж, нарешті, чого ти плачеш? Що це таке? Чи я образив тебе чим-небудь?

Ні, цього вона не може сказати.

— Ну, так у чому ж тут діло?

— Не знаю!.. Так! Загалом!..

І вона починає простісінько ридати. Чорт забирай! Це може роздратувати найдоброчиннішу людину! Невже я не можу бути в поганім настрою? Та й з якої речі вона плаче, яке вона має право плакати? Хіба я присягався любити її? Хіба ми коли навіть балакали про любов? Невже вона не розуміє наших відносин?

Я нічого цього не кажу їй, але все ж таки даю зрозуміти, що вона не має ніяких підстав вимагати від мене, щоб я переживав тільки раювання від її товариства й не смів ніколи ні на що розсердитись.

— Я й не вимагаю! Я й не вимагаю! О-о!.. — ридає вона ще дужче на мої натяки й одвертає в бік спухле, набрякле від сліз лице.

Нарешті, я починаю без усяких жартів дивуватись.

— Господи боже мій! Це, нарешті, стає неможливим! Та скажи ж ти мені, ради самого бога, що сталось, через що саме таке?

— О, нічого, нічого! О-о!

— Ну, знаєш, як собі хочеш, а це щось просто фантастичне!

— Дай мені спокій, дай мені спокій!..

— Та спокій я тобі можу дати, але ж... це, чорт-батька-зна що таке. Хоч би ж я знав свою провину, а то...

І нарешті я таки взнав її: Клавдія — вагітна. От і все!

Коли вона це каже мені, я настільки не допускаю такої можливості, що спочатку просто не розумію її. Одначе не треба було багато часу, щоби переконати мене.

— Але ж ти... ти обіцяла мені! Ти взяла на себе! Ти, значить, обманула мене.

— О, не турбуйся! Я зроблю аборт. У тебе не буде від мене дитини. Від мене!

І вона гірко сміється, потім плаче і в кінці зовсім ридає.

В наших кімнатах панує караїмка. Вона шепочеться з Клавдією, щось варить у себе в кухні і в великих посудах носить у кімнату Клави. Я купую в аптеці якісь порошки, банки, трубки. В кімнатах стоїть тепла, повна пахучих ліків пара. Костя з великими переляканими очима з’являється тільки на хвилинку і знову десь пропадає. Клавдія від цього хвилюється, ридає, проклинає себе й посилає мене шукати його. Я по дорозі в аптеку зазираю у всі подвір’я і гукаю по вулицях: «Костя!» Кошмар!..

А караїмка усе нишпорить по наших хатах, носить казанки з окропом, шепоче з Клавою біля ліжка й усміхається до мене угодливо й фамільярно. Клавдія лежить, стогне, перериваючи стогони плачем. Я ходжу з кутка в куток, дивуючись, не розуміючи нічого, як у чаду. Вранці й удень часто бувають сварки. Ми вже балакаємо одверто, брутально, не ховаючи своєї злості й бажаючи якомога дошкульніше образити одне одного. Ми знаємо, що ніхто з нас свідомо невинний ні в чому, але нам треба знайти вину за другим, щоби дати собі хоч трошки полегшення. Клавдія декілька разів збирається бігти топитись, а я регочу й раджу їй взяти з собою корковий пояс. Вона біжить, а через годину-дві прибігає, обнімає Костю, ридає й падає на ліжко. З’являється караїмка, виганяє мене, приносить казанки, мидниці, і день кінчається стогоном і шамотнею.

Нарешті, мені заявляється, що в цім періоді зробити аборт не можливо, що треба чекати ще з місяць. Так сказав сам лікар, який робить усім купелевим дамам аборти.

Ми обоє опадаємо. Я такий змучений кошмаром, що мені все одно вже. Аби якийсь кінець! Так само, мабуть, і Клаві. Коли я збираюсь їхати, вона навіть не просить лишитися. Ми дуже ввічливі одне з одним, привітні й соромимось того, що було. Вона обіцяє зараз же сповістити, як пройде операція, а я прошу писати, як тільки буде потреба в грошах.

Розстаємось на вокзалі тихо, знаючи, що ніколи не зу­стрінемось. Не знаю, що почуває Клавдія, але мені від цієї свідомости легко й соромно.

Закоханий у Київ, я блукаю по зелених кучерявих, шепотливих його вулицях. Милий, тихий, задумливий красень! Каштани обсипають рудавим цвітом дахи вагонів трамвая. Нема ніде такого життя в лініях вулиць, як у нього. Ніде нема такої ласкавої чепурності, природньої охайності, грайливо­сті! Він подібний до якогось великого гарного звіра, який бозна коли слідкує за собою.