Записки Кирпатого Мефістофеля

От заходить сонце за Кадетською Рощею й ще горять хрести Андрієвської церкви, Володимирського собору, і блискають червоним, металічним відблиском вікна високих кам’яниць на горах. Внизу, в подібних до веселок алеях-вулицях, засаджених каштанами, тополями, акаціями ніжна, тепла, наша південна тінь. За палісадниками з розчинених вікон якось особливо, хвилююче, закликаюче чується сміх і музика. Біля дверей бакалійних крамничок, які через щось у Київі люблять підвали, неодмінно щовечора збирається клуб: дворники, поліцаї, покоївки. З дверей крамничок потягає холодком підвалу, политою підлогою, таранею, свіжими овочами.

А на Дніпрі в цей час ледве посуваються вгору до Чорторою човни. З човнів тягнуться до міста нитки пісень. З міста, з Царського Саду, їм відповідає музика. Десь дзвонять у церк­ві. Як гудіння джмеля втискується гудок пароходу. Часто, завзято видзвякує такт трамвай.

Я ходжу помалу, смакуючи кожний крок, кожний поворот вулиці, кожну свічку на каштані. В мені панує блаженний спокій. Я ні про що не думаю й нічого не боюсь. «Весняного» й сліду немає. Проходжу повз усі небезпечні місця, й навіть чудно часом, що ніякої ні ворожості, ні філософування вони не викликають в мені. Ніби й не зі мною це бувало ще не так давно.

Отут я мешкав за студентства, — он моє вікно та кімната. Коли товариші приносили літературу, або просто не хотіли, щоби знали про них, вони зі сходів стукали кулаками в стіну. В цю саму стіну обережно, боязко озираючись, стукала мені й Ганя. Так, власне, в цю стіну. І те, що Ганя в цей час десь на каторзі, а я тут, не викликає як раніше, весною, непотрібних, сентиментально-кислих міркувань. Так: вона там, а я тут, та й годі!

Сосницьких у городі немає, поїхали на село. Але, коли б і були, це нічого не змінило б. Я знаю, а головне почуваю, що на цей раз я — не кирпатий. Андрійко більше не існує, на місці його образу тільки невиразна пляма, що легким сумом холодить серце, як руїни якогось гарного, старого будинку. Може, від цього і цей спокій у мене, і задоволення з себе, і тиха твердість ходи, і потайна гордість.

А Кривулі тут. Ніхто нікуди не поїхав: ні він з Дімою та Шурою, ні вона з Галею. Панас Павлович тільки якось раз зайшов до мене, але сидів недовго і був задумливий та мовчазний. Він так само ховає Діму десь у своїх далеких родичів, тікає од Варвари, яка переслідує його скрізь, де тільки може; буває часом у Шури, живе собі потрошку. Але, видно, це життя потрошку недешево коштує йому.

Від Клавдії Петрівни я дістаю в ряди-годи листи, в яких вона все запевняє мене, що не хотіла обманювати мене, що вона сама в одчаю від своєї помилки; щоб я не турбувався — дитини не буде. Я відповідаю їй привітними, приятельськими картками, в яких також заспокоюю її. зараз же забуваю про неї.

Знайомих я уникаю, а вечорами граю в клубі. Мені чогось іде карта, і я виграю багато.

Але перед клубом я ходжу по вулицях довго, без всякої мети. Вдень буває душно, літає порох, а ввечері, коли і є порох, то його, принаймні, не видно. Мені нічого не треба від людей, я не потребую їхнього ближчого товариства; для мене досить випадкового сміху, розмови, шматочка профілю або невиразної плямки обличчя в темних рамцях вікна. Вони рухаються навколо мене, але не зачіпають; і свідомість своєї цілковитої ізольованості серед них, незалежності, самоти, дає чуття глибокого спокою. Тепер я вже не гасну, лишаючись на одинці з собою; не хапаюсь до людей. Навпаки, мені здається, що тепер я з ними пригасаю. Мабуть, у тих, що видужують, буває такий стан. Але від чого ж я видужую?

Натовп, витиснений з воріт Царського Саду, розливається ручаями в різні боки. Тут, на вулиці, так само в’ються довкола електричних ліхтарів, як сніжинки, пухнаті метелики. Внизу горить Хрещатик. В юрбі то тут, то там наспівують мелодії з щойно прослуханого концерту.

Я йду позаду жіночої постати в білому. Капелюх також білий, з його крис зубчастою каймою звисає мережево. З-під крис я бачу окраєць голої шиї і спини. Ми посуваємось помалу в потоці тіл. Я міркую, куди б піти повечеряти, й у цей мент рівняюсь з білим капелюхом. Машинально зазирнувши під нього, я почуваю, як мене щось ніби кулаком б’є в груди: на мене дивляться великі, чи то насмішкуваті, чи то сумні очі «Білої Шапочки». Я до такої міри бентежусь, що починаю дурнувато усміхатись і думаю, чи треба мені уклонитись їй. Але на якій підставі я можу те зробити? Чи на тій, що вона колись одігнала мене від себе?

Поки я роздумую, Біла Шапочка знов випереджує мене. Вона ступає так само повільно, спокійно, й невідомо, чи пізнала мене, чи ні. Не озирається, не хапається; нема в її постаті непорушності людини, яка знає, що їй дивляться в спину. Та чи запримітила вона мене взагалі?

Я тепер дивлюсь на її капелюх, на шматочок шиї, що часом одливає фіолетовим перламутром електричного світла, на заокруглені плечі зовсім інакше, ніж декілька хвилин тому назад. Іноді я навмисне торкаюсь рукою до її сукні й мені здається, що ми з цією сукнею в тайній, дружній змові, що вона співчуває зі мною.