Записки Кирпатого Мефістофеля

Я сідаю на кам’яні східці й витираю піт з лиця. Потім закурюю, шпурляю вбік сірника і почуваю себе так погано, немов мене прилюдно піймали на шахрайстві й викинули сюди на цей ґанок. Потім помалу, трудно я підводжусь і починаю ходити взад і вперед по тротуарі. Плити з червоної цегли подекуди повитирались у глибокі ямки; по краях дерев’яні тумби, поїдені часом, покришені, похожі на пні у лісі.

Дивлюсь на годинник: п’ять на першу. Проїжджає на візнику парочка, обнявшись. Звичайно. Шапочка любить когось іншого — це ясно. Тільки в таких випадках жінка може бути такою неприступною й жорстокою.

І я уявляю собі, як оце Шапочка приходить до себе. Її, певне, зустрічає чоловік, — мабуть, ще недавно замужем, — вона кладе йому руки на плечі й гаряче, гаряче пригортається до нього. А потім, от у цю хвилину, оповідає про нахабу, що причепився до неї, і про те, як вона добре одчистила його.

Підводжу голову догори й дивлюсь на фасад дому. Будинок невеликий, трьохповерховий, майже такий самий, як у моїй казці. В одному з поверхів десь є вона. В вікнах майже скрізь світиться, деякі з них розчинені; в кімнатах миготять іноді тіні, але ніхто не визирає, — їй навіть не цікаво, чи я дотримаю свого слова. Добре! Я розумію, що мені не може бути ніякої надії на що-небудь, що нерозумно і смішно далі тягти цю негарну історію, а все ж таки я не йду додому. Я ходжу, як вартовий, по тротуарі, сідаю часом на східці, курю і знов ходжу. І чим більш я переконуюсь у безглуздості свого становища, тим дужче росте в мені упертість. Так, я сидітиму тут ніч, день, ще ніч і ще день! Вона побачить, що я не кидаю на вітер своїх слів. Я упаду від утоми й голоду, але не піду, поки не простягне мені руки.

Я уявляю собі, як падаю отут на тротуарі, як дворники й поліцаї підіймають мене, несуть в участок, а з вікна дивиться вона і їй жаль мене; вона подивляє силу моєї волі, почуває каяття й сором.

О першій годині гаснуть ліхтарі й будинок поринає в темряві. Вся вулиця одразу стає надзвичайно тихою, сонною, навіть зорі здаються поснулими. Вікна гаснуть, тільки одно, на самім горішнім поверсі, слабенько горить густо-червоним світлом. Дуже можливо, що це як раз вікно її кімнати.

Повз мене вже кілька разів проходить нічний сторож з мідною бляхою на кашкеті. Він тягуче й мовчки озирає мене й помалу одходить.

Хочеться їсти й пити. В портсигарі тільки декілька цигарок. Хіба поїхати додому, під’їсти, поспати трохи та рано-вранці приїхати сюди? Я усміхаюсь. Це було б подібне до «голодовки» ув’язнених, які потай «під’їдають».

Знов іде сторож, знову пильно придивляється й, нарешті, глухо питає:

— А ви, господін, що тут сидите?

— Вподобалось!

— Не полагається тут сидіть!

— Через що?

— Через те, що нема чого вам тут сидіть!

— А ти звідки знаєш, що нема чого?

Сторож мовчить, немов би міркуючи, що йому в такім випадку «полагається» робити. І нічого не придумавши, знов іде далі, бурмочачи:

— Вподобалось! Вподобається, як покличу городовика... Тоже фраєр! Вподобалось!

Справді, на вулицях, здається, забороняється спати. А цей охоронець може сказати, що я сплю. Встаю й починаю проходжуватись. Червоне вікно світиться. З ним усе ж таки веселіше. Закурюю і при світлі сірника дивлюсь на годинник. Господи, тільки чверть на другу! Що ж я робитиму тут до ранку?! Плюнути хіба на все це?

Але я знаю, що не плюну. Коли я так піду, то вже ніколи більше не насмілюсь підійти до неї, навіть у казці.

«Але навіщо вона мені? Що за сентиментальності? Чи я студент першого року, чи що? Ото! — подумаєш, іспанець який! Ще б гітару в цирульника позичив для цього... Іди, брате, спати!»

Але замість того я сідаю на східці, спираю голову на руку й сиджу. Іде хтось згори помалу й важко. Сторож! Коли він рівняється зі мною, я виймаю карбованця й даю йому.

— Слухай, чоловіче добрий! Я пішов у заклад, що просиджу тут двоє суток. Розумієш? Я не злодій, і ти мене не бійся!.. Злодії, на жаль, так не роблять!.. Ну, бери, бери, чого там!

Сторож нерішуче бере гроші й бурмотить:

— Та я нічого!.. Ну, када ж нам теж приказують...

Він ще варняґає щось собі там у темноті, але я не слухаю. Мене хилить до сну.

Я прокидаюсь від штовхання в плече. Здивовано розплющую очі й озираюсь: якась незнайома пусто-широка вулиця; в горі ніжно-малинова хмаринка, а біля мене дворник з мітлою.

— Тут спать ніззя, господін!.. — строго говорить він і підозріло оглядає мене. На другому боці стоїть другий дворник і, позіхаючи, з цікавістю дивиться на нас. Я встаю, витягаю з кишені декілька срібних монет і мовчки тикаю їх в руку дворникові. Він бере їх, не дякує, й усе-таки оглядає мене.

— Ну, чого дивишся? — сердито кажу я. — Не бачив чоловіка? А ще дворник називаєшся! Роби своє діло!

Сердитий тон зразу викликає в нього повагу й страх перед моєю особою. Хто зна, хто я такий й навіщо сиджу тут! А що, як агент?

— Та я тільки, щоб штанці ваші не закалять, підмітать буду... — говорить він з нотками вибачення в голосі.

— Ну, підмітай!.. — дозволяю я й починаю ходити взад і вперед.