Записки коменданта

- Тримайтеся! - попросив Роман Петрович. - З депутатами спробую щось вирішити, та ви, головне, тримайтесь.

З відповіді я зрозумів: жодних депутатів не буде і необхідно розраховувати лише на свої сили.

Раптом, як з-під землі, вигулькнув юнак з явно вираженим обличчям неповносправного чи обкуреного із біло-синім прапором у руках. Він почав бігати вздовж вишикуваних лав дружинників, щось кричав і вимахував прапором. Він явно хотів нас спровокувати. Та його інтелектуальні потуги цілковито нівелювались дурнуватим виразом обличчя.

Я розумів: достатньо комусь з наших його зачепити і це буде підставою для спецназу розпочати атаку. Наш майор і далі морочив голову есдекам і спецназівцям.

З'явились камери 5-го каналу. Я полегшено зітхнув. Це було певною гарантією, що в присутності камер штурму не буде. Дав коментар події. Пояснив: наше завдання полягає в тому, щоб застерегти народних депутатів від антизаконної дії - зриву засідання Верховної Ради.

Минала дев'ята година ранку. Стало зрозуміло: ніяких зборів вже не буде. Янукович навіть не посмів приїхати у свій штаб.

Незабаром зникли і депутати з фракції есдеків.

Правда, Шуфрич з охороною ще деякий час ходив перед нашими лавами і хамив. Дружинники відповідали тим же. З усього виглядало: його тут зневажають. Коли хтось видав дотепний жарт на адресу Шуфрича, інші навмисно голосно реготали. Очевидно, Шуфричу цей діалог не приносив жодного задоволення. Він сів у свій автомобіль і, страшенно розлючений, поїхав у бік будівлі Верховної Ради.

Напруга спадала. Хоча спецназ ще залишався на місці, стало зрозуміло: атаки вже не буде. Дружинники розговорились, почали весело жартувати. До десятої залишалось хвилин двадцять. Патрульні міліціонери жваво дискутували про перспективи революції з нашими бійцями з сьомої кімнати, теж міліціонерами. Гасло «Міліція з народом» цілком відповідало атмосфері.

О десятій годині ранку я передзвонив у Верховну Раду. Сесійне засідання розпочалося. Кворум того ранку - на межі. Якби в залі було хоча б на одного депутата менше - сесія б не змогла розпочати свого засідання.

Аж тепер до кінця збагнув, наскільки важливою для революції була ця акція з блокування штабу Януковича.

Через мегафон з радістю повідомляю дружинників:

- Блокаду завершено. Ми виконали свій обов'язок і провели надзвичайно успішну операцію.

Тричі пролунав переможний вигук «Слава!» Ми аплодували самі собі, бо більше не було свідків нашої перемоги. Я дивився на втомлені, але усміхнені обличчя дружинників. Вони і є ті, кого називають чорноробами революції. Вони не шукають слави, а просто виконують свій обов'язок на найбільш відповідальних і небезпечних ділянках. Вони і є сіль революції. Невідомі і незнані. їм достатньо, щоби командир високо оцінив проведену акцію. Найважливіше для них, що сесія розпочала роботу. Вони щасливі, що в цьому була і їхня заслуга.

Вони не мають змоги роздавати інтерв'ю в холі Верховної Ради, як народні депутати, чи вести переговори в Марийському палаці перед сотнями відеокамер і фотоапаратів. Та у надзвичайних ситуаціях першими приймають на себе удар. І їх рішучість та готовність будь-якої миті стати до бою, зрештою, і відвернули багато надзвичайних ситуацій.

Ще тоді я дав собі обіцянку зробити все, щоб закарбувати розповідь про них в літописі революції.

Даю команду колоною рушити до будівлі Верховної Ради, щоб приєднатись до пікетувальників. Коли вже відходимо, підходжу до майора, котрий в найтяжчу хвилину був пліч-о-пліч з нами.

- Як я і обіцяв, о десятій ранку ми зняли блокаду.

- Так, домовленість витримана, - усміхаючись, відповів він.

- Дякую, майоре, я не знаю, чи ми ще колись побачимось. Хоч в Карпатах кажуть: гора з горою не зійдеться, а людина з людиною завжди зійдуться. Але, як би там не було, я справді щиро дякую.

- Щасливо, коменданте! Перемоги!

Ми тиснемо один одному руки. Мені хочеться його по-чоловічому обійняти як бойового побратима. У вирішальну хвилину, я не сумніваюсь, він разом з нами стримував би ОМОН. Ризикуючи всім: роботою, кар'єрою, а може, і власним життям. Отже, він один з нас. Ще раз я оглянувся і помахав йому рукою, він привітав мене у відповідь. І сьогодні не знаю його імені, де він служить. Та він залишився в моїй пам'яті як символ міліціонера, котрий не зрадив свій народ, не став посіпакою злочинної влади, а в скрутний для країни час був на стороні революції.