Записки Полоненого

А на світанку — знов на кам’яноломні. І тільки зрідка чути було від сербського бараку, в рідкісні хвилини вільного часу, коли, пригнавши з роботи, не встигли поставити їх до нової, чути було, як молоді, зажурені голоси виспівували, неначе скарги болючі в далеке небо посилаючи, якоїсь тужливої сербської пісні, що за приспів їй правили такі незабутні рядки:

«Порція ма-а-ла
Ста-а-ла в окопі…»

Мабуть і в окопах несмачно жилося сердешним. А тут — гинули вони, як мухи, але на їхнє місце приганяли з фронту ще й ще…

Прокляття війні!

Всі чуття опановує страшенна нудьга, туга, важка, непереможна туга. Записую:

«Тісно… Душно… Сірі стіни…
Місто мертвих, чи пустиня?
Сірий натовп… Душі сірі —
Ні думок, ні прагнень буйийх…
Як же, як триматись вірі
В тих обставинах отруйних?
Лиш ночами… Сяють зорі,
Манять дух в свої простори…
Та чом скоро так зникають?
Гасне небо… Вітер віє,
Сірий попіл розсипає.
Знову день — і все німіє.
Тісно… Душно… Сірі стіни…
Місто мертвих, чи пустиня?
Суне-лізе гад страшенний,
Хоче в грудях примоститись —
Гад зневіри навіжений,
І нема чим боронитись…
Згинуть, а не покоритись!»

І ще — про сироту-полоненого:

«Ніхто не згадає, ніхто не зідхне —
Він змалечку в чорному тілі, —
І спину натомлену нижче все гне,
Хоч ломить кістки наболілі.

А часом у грудях як що й защемить,

Неначе образою стисне, —
Він кайлом, махне, — тільки камінь тріщить,
І полум’ям-іскрами бризне…

За кого, для чого забрали з села,

І нащо послали у поле,
І як його куля ще там не знайшла?
Він навіть не думав ніколи…

І буде все гнутись, аж поки впаде,

Конаючи, може, спитає:
Чи Бог розпорядок у світі веде,
Чи Бога на світі не має?!»

Незабаром надійшла осінь — холодна, дощова, непривітна. Віяли холодні, дошкульні вітри, вивіваючи з нас рештки тепла, затримуваного організмами ще від часів народження.

У бараках чавкає під ногами. Давно взялися цвіллю наші вошиві матраци. Трохи зменшилися робочі дні, але ані трохи не поліпшала їжа. Довші, нудьготніші стали осінні заплакані ночі; кожної такої ночі, вливши в себе з вечора казанок брудного літепла, кожен із нас мусить вибігати по шіснадцять-вісімнадцять разів за ніч — отуди, де довгі й широкі ями з кладочками, де й осінніми холодними ночами вовтузяться коло діжок із «золотом», нещасніші й за нас, побратими-серби…

Можна було спостерігати, як люди, найчастіше представники інтеліґентних професій, на очах хиріють, тануть, поволі втрачають людський образ, перестають умиватися, не доглядають за собою.

Ці вже зовсім не вибігають ночами, а через те на ранок у бараці смердить уїдливим аміяком — навіть люті осінні вітри неспроможні постачати в бараки потрібні запаси кисню крізь широкі проруби для вікон, про людське око позаставлювані рядами дощок.

Часто на ранок на мокрих, смердючих матрацах знаходимо якогось «м’ягкотілого» інтеліґента, а то й просто ще з дому виснаженого каторжною працею в наймах громадянина якогось ведмежого закутку великої Росії, що в невідому хвилину ночі наказав нам довго жити. По його знекрівленому обличчю тільки важко плазують загони вошей, даремно шукаючи собі поживи.

Тоді трупа витягають на подвір’я, старший барака призначає когось за гробокопателя та двох-трьох за носіїв, і цей причет ховає земляка свого, під доглядом варти, отут недалеко, по той бік дроту. А за його спадщину — зайвий матрац та солдатську торбу — часом зчиняється бійка між його колишніми найближчими сусідами.

Були такі, що їм вистачало мужности перерізувати собі горлянку бритвою, коли вона, бритва, й досі збереглася після трусів та реквізицій — пам’ятаєте, ще з Дебрецену? Були такі, що вішалися на скручених із онуч поворозках.