Записки Полоненого

Роздратований — і понурими осінніми дощами, і кризою виробництва, що насувалася в зв’язку з недавньою забороною використовувати на майстерні вироби обрізки букових дощок, — кризою, що загрожувала погіршити й так голодне життя й примусила мене вже витратити всі запаси крайцарів на додаткові порції хліба, — роздратований усім цим, я відповів ординарцеві Бемові може й не зовсім увічливо, що навряд чи сьогодні ми виконаємо це завдання, бо сонце ж, напевне, до вечора не вигляне; мадяр одразу оскаженів і почав кричати та погрожувати.

Мені втрачати було нічого, крім гаймашкерської каторги, в перспективі не було жодного проблиску, з дому — жодної вісточки, бо й досі нам не дають права написати звідси про себе, і там не знають, чи живий я, як не знаю я, чи живі вони, — мені нема чого втрачати, і скаженію й я.

Він мені по-мадярському: «Басса Мега іштенем!» а я йому по-українському, що він нахаба, що він собачий син, і взагалі — нехай не задається…

Тоді Бем бомбою вилітає з нашої конторки, на прощання люто грюкнувши дверима й вигукнувши, що це мені даром не минеться, що він буде «мельдувати» (рапортувати) оберляйтенантові, я вискакую за ним на ґанок і голосно, задирливо плюю йому вслід…

Після цього мені залишалося сісти на табуретку, скласти на грудях смиренно руки і скрутно вимовити:

Ах, какой я дурной!..

Але цього не роблю — не хочу малпувати Іллюшу Симонія; мені треба, крім того, показати обом товаришам, що негаразд вони вчинили, коли, замість підтримати мене в суперечці з нахабою, мовчки стояли і споглядали, вирячивши очі, мою баталію.

І я напосідаюся на них обох, вони гаряче виправдовуються, запобігливо доводячи мені, що я цілком-цілком правий, і що так і треба було реагувати на вибрики зарозумілого лакея.

Мене це мало тішить, і я чекаю кари.

На ранок мене забирають із контори озброєні вартові і ведуть до комендантської. На моє щастя, потрапляю на зуби не лютому оберляйтенантові Беньку, а трохи лагіднішому, вже через свою діжкоподібну комплекцію — червонощокому й пузатому оберляйтенантові Кум’яті.

Як тільки це виявляється, мені відразу відлягає від серця і, коли поганий мадярчук тут таки, при мені, починає переказувати начальству всю вчорашню пригоду, я бачу, що на добродушного, жирного помічника коменданта табору Кум’яті ця історія не справляє бажаного Бемові вражіння і, вловивши момент, коли начальство чогось одвертається, презирливо показую своєму ворогові довгого язика… Тоді мадяр закипає ізнову, і починається «мельдування» й про язик.

Начальство суворо повертається, а я стою святою невинністю і глибоко вражено знизую плечима:

— Дивіться, пане оберсте (полковнику) — я навмисне перебільшую оберляйтенантові чин, знаючи, як у дев’яносто дев’ятьох випадках із ста це благодійно впливає на настрої всякого начальства, — дивіться, мовляв, пане оберсте, як цей хлопець уміє всячину вигадувати. Учора, мовляв, сонця зовсім не було, а копіювати без сонця зовсім не можна, — я тільки це йому й сказав, а тут він, чогось на мене лютий, ще й язика якогось вигадує…

Коли мої виправдання перекладає оберляйтенантові толмач, начальство хвилину задумується, а я, тим часом, зиркаю на Бема: він полотніє, зеленіє, мало аж не лусне від злости. І не в міру суворий, несподіваний для мене, вирок «добродушного» оберляйтенанта Кум’яті мене вже якось не тривожить — я почуваю, що примусив ворога безсило лютувати, і це мене тішить.

А вирок був простий: від сьогоднішнього дня я маю знову працювати на кам’яноломнях.

Один із тих самих вартових, що привели мене до комендантської, відводить мене на одну ділянку, а Бем проводить нас і всю дорогу щось переконливо доводить вартовому — я тільки догадуюся, що просить він вартового відвести мене туди, де працювати найгірше, де пригінчі й доглядачі найлютіші.

Так воно й сталося, бо того дня пізно вночі, повернувшися з роботи до табору, я приніс на своїх плечах і спині багато кривавих синяків, хоч і працював справді щиро, ні на хвилину з рук не випускаючи кайла…

Тоді мені остаточно дозріває зароджена ще в Естергомі думка — тікати, тікати з цієї каторги, хоч би там що. Крізь ліси, через гори, через ріки і провалля, через фронти й огонь; нехай тільки один шанс на сто, що я видеруся з цього пекла, а я таки тікатиму.

Побувши кілька днів, на роботі з кайлом, я побачив, що умови роботи аніяк не поліпшали, коли не погіршали бо тепер працювати доводиться і голодним, і в холоді. А керує роботами оберляйтенант Беньку — втілення всіх шакалів у людському образі. Це низенький на зріст, підстаркуватий мадяр із сіро-жовтуватим, дуже поморщеним обличчям, із товстими, сивими, куцими вусами під широким, картоплиною, носом. Ці вуса весь час стоять нагороїжені, як у тхора.

Він командував на фронті кавалерійським полком і втратив у боях із росіянами геть чисто ввесь полк, разом із трьома рідними синами, що полягли во славу батьківщини. Якимсь чудом урятувався сам, — може так, як наш полковник Кельчевський (пам’ятаєте?), і тепер його прислали сюди спокутувати свою провину та виливати злість на російське «падло» — він інакше нас не звав.