Записки Полоненого

Я тільки не знаю, коли й як устигали обтяжені 18–16 годинною працею на добу коло кам’яноломень наші майстрі-кустарі видовбувати, обстругувати й художньо прикрашати всякими візерунками ті сотні, а далі й тисячі табачниць, скриньок, ковіньок та патиків із головами Т. Шевченка та Л. Толстого, що стали за об’єкт жвавого торгу між табором та мадярським населенням.

А знаю тільки, що це, і тільки це, не зважаючи на неймовірно мізерні ціни — 15–20 крайцарів за поліровану, вкриту візерунками й написами табачницю, правило за єдине джерело підтримки існування коли не всього табору, то багатьох тих, хто так чи сяк умів майструвати.

Цю обставину хутко зважили й ми — я, Симонія та Фйодоров і, хоч ми й були аж надто далекі від теслярського майстерства, проте, маючи більше за інших вільного часу, взялися й собі заробляти. Правда, то були гіркі заробітки.

Для того, щоб щось робити, треба мати струмент. Ми його не мали. Я загнав на таборовому базарі якомусь мадярському воякові свої чудові австрійські черевики з густо підкованою цвяхами дебелою підошвою, одержав від нього давно вже засуджені на викидку на смітник, добре потерті патинки, крону грошей і шматок хліба. Мені страшенно завжди бракувало хліба, і я часто промінював свій тютюн, хоч і сам курив запоєм іще з окопів. А за крону уже можна було замовити тим нашим полоненим ковалям, що працювали в кузнях на будівлі, якесь причандалля — обробляти дерево.

Коваль мене здорово нагрів, зробивши струмент — шило, стамеску й долотце — страшенно незграбні, незручні для роботи, але за те з чистої криці, добре загартованої.

Може минув тиждень, може два, поки пощастило мені насобачитися — не табачниці робити, ні, — це дуже тонка для мене робота, — а тільки вирисовувати на готових виробах написи й візерунки, видовбувати їх шліфувати наждаком і крити лаком. Наждак і лак приносили нам із міста мадяри вартові.

Але яка то була радість, яке велике творче задоволення, коли пройшла моя перша робота, давши мені цілих десять крайцарів заробітку! Десять крайцарів, крім того, це — порція хліба, це — пачка тютюну. То дарма, що відібрало це мені тиждень чи й більше упертої, марудної праці: надалі я буду вдосконалюватися і роботу виготовлятиму швидше.

Мій успіх заохотив і моїх товаришів — і Симонія і Фйодоров добули собі струмент і цілими днями майстрували, шліфували, полірували, пильно доглядаючи, щоб не потрапити на очі з цією роботою не тільки начальству, ай поганцеві Бемові.

У мене виробилась коло цієї роботи надзвичайна терпеливість, десь узявся художній смак до виписування на всяких скриньках і табачницях таких написів, як «Wilag haburu emlek» — по-мадярському: «Світової війни пам’ятка», «Andenken an den Weltkrieg» — по-німецькому: «На спомин про світову війну» і просто: «Пам’ять війни: 1914–… років». Останній рік мали видовбати самі майбутні власники наших виробів, бо ні ми, ні вони, ні сам сатана десь не знав, коли кінчиться це божевілля, що зветься, мовою імперіялістичних дипломатів, «визвольною війною…»

Трохи повільніше і невдаліше працював Фйодоров, і вже зовсім нічого не виходило у сердешного Симонії. Справа втому, що це був надзвичайно милий на вдачу хлопець, глибоко відданий і щирий товариш, але текла йому в жилах дуже гаряча кавказька кров. Досить було під час напруженої його роботи коло табачниці зіскочити стамесці і порушити правильність виведеного мною йому напису чи візерунка, що завжди легко можна було виправити (а зіскакувала йому стамеска беззмінно з кожної табачниці), — як у товаришеві Симоні вибухали вулкани люті, він шпурляв струменти і табачницю на підлогу, несамовито топтав табачницю ногами на дрібненькі цурочки, а через дві хвилини, відійшовши, сідав смиренно на табуретку, складав на грудях руки і скрутно говорив:

— Ах, какой я дурной!..

Сміятися при цій нагоді не варто було: товариш ілюша міг вибухнути кожної хвилини знову, і тоді потрощити і щось цінніше за чужу табачницю, що за неї потім мав одплачуватися своїми порціями хліба.

Словом, — «гіркі наші, сестро, заробітки…»

Десь на початку жовтня, коли осіння сльота особливо дошкуляла виснаженому тілові мешканців гаймашкерського табору, коли сонце цілими днями ховалося за суцільні, сірі запони хмар і зовсім унеможливлювало нашу роботу — копіювання, коли таборове начальство, зваживши, що на кустарні вироби полонених витрачається забагато цінного буку (а перші місяці, з наказу того самого начальства, було зроблено кілька тисяч тачок — перевозити каміння — з того самого чудового червоного буку!), рішуче заборонило всяке майстрування, суворо караючи винуватців; коли ординарець Бем чогось став особливо уїдливо до нас чіплятися, — сталася у мене з ним прикра сутичка.

Якогось дощового дня приніс він, геть уже по обіді, кілька чергових плянів будівель і наказав неодмінно скопіювати сьогодні до вечора.