Записки Полоненого

Помічник бухалтера якогось великого залізо-скоб’яного торговельного підприємства з-над Волги, з таким виплеканим інтеліґентським обличчям, завжди ніжно закрученими вусиками й борідкою-еспаньйолкою, давно вже не вмивається, світить голим задом, одна пола брудної шинелі завжди тьопається йому по підлозі, з носа, через усі губи, тече… Але він, цей колишній помбух, знаходить у собі мужности вибратися вночі з барака, підплазувати до загородженого дротом кагату напівгнилої, перемерзлої картоплі, заготовленої для нас на зиму, — у нього вистачає мужности простягти крізь дріт руку, витягти картоплину, і тут таки, коло дроту, ненажерно запхати її в рот. Він так захоплений єдиною ідеєю — підтримати своє існування якимось їстивом, йому так атрофувалися всі інші людські почуття, що він нічого не бачить, він не чує застережливих покликів вартового, аж поки вартовий підходить до нього й заганяє йому в зад багнета — по саму цівку…

Тоді він несамовито кричить недорізаною худобою, але крики його тонуть у темряві осінньої ночі, не сполошуючи нікого в холодних, мокрих бараках, крім кількох вартових мадяр, що збігаються на подію, на «допомогу» своєму побратимові-вартовому.

Хліб тепер роздають уже не самі мадяри, а через наших старших бараків. За старших правлять, звичайно, наші унтер-офіцери з тих, що досі найбільше відзначались за ретельних пригінчих на роботах.

І коли одного разу такий унтер Богданов, — я так і досі не знаю, з якого краю великої Росії він походить, хоча це тоді докладно записав до свого щоденника наш однорічник, семінарист Богорський, що все похвалявся своїм родацтвом із якимось учителем Т. Г. Шевченка — Богорським, — я так і досі не знаю, з яких країв походив старший нашого барака Богданов, а коли одного разу цей унтер Богданов роздає ввечорі нам оті мікроскопічні, як на дані умови, порції кукурудзяного, наполовину з якоюсь брудною, сірою мішаниною, хліба — кілограм на чотирьох, стається страшенний злочин.

Молодий, може вісімнадцятилітній хлопець із добровольців — отих, знаєте, що «за вєру, царя і отечество» — що вже теж, очевидячки, почав «здавати»: не вмивається, світить голим, обдертим тілом і т.д., цей хлопець краде, на очах у Богданова, зайву пайку — чужого пів фунта хліба.

Тоді Богданов кидається на нього, перед очима всіх трьох з половиною сотень мешканців барака, що стоять, чи байдуже лежать, коли вже свої пайки одержали, і б’є хлопця люто, нещадно… Він б’є доти, поки хлопцеві з рота густо починає ринути кров, і жертва вже не кричить, і навіть не хрипить…

Другого дня побитий помирає в таборовому шпиталі. Шпиталь — нічим не кращий від інших бараків, трохи менший розмірами барак, тільки й того, що дошки крейдою побілені. Над Богдановом мадярське начальство наряджає слідство.

Тоді унтер Богданов, — про це ми всі знаємо, — запрошує до себе в комірчину толмача нашого барака Елькіна, стоїть перед ним годину навколішки, молить не сиротити його діток — він благає толмача так переказати мадярським слідчим усі свідчення несподіваних оборонців убитого з-поміж полонених, щоб вийшло, наче той хлопець — узагалі злодій, начеб то його давно й скрізь по всіх бараках бито не раз за крадіжки хліба, і що помер він, значиться, своєю природною смертю.

Елькін так і перекладає. І Богданов далі роздає щовечора хліб і доглядає за порядками в бараці.

Прокляття війні!

Щотижня видають нам по пачці, що в ній 50 грамів, легкого тютюну, а тютюн, так само, як і порції хліба швидко починає правити за товарову цінність, і в великому гаймашкерському таборі, де сім тисяч населення, на майданчику щоночі збирається базар.

Тут можна за порцію тютюну виміняти порцію хліба — знаєте, запеклий курій може три дні нічого не їсти, а не проживе три години без затяжки, — тут можна, заставивши наперед на кілька тижнів свої приділи тютюну й доплативши крону (сорок копійок) грошима, добути непогану гімнастерку, що якимось чудом збереглась у якогось дбайливого дяді.

Тут можна виміняти чи купити кращі, ніж у вас, черевики, тут можна загнати й свої, коли вони чогось іще варті. Тут таки відбувається й широкий розпродаж кустарних, часом високої художньої майстерности, виробів наших полонених із чудового карпатського червоного й білого буку.

— Мєняю, мєняю!..

— Гей, навались, у кого гроші завелись!

— Налітай, налітай — крону ставиш, три береш, — Три поставиш — … візьмеш! (Тут була і своя рулетка).

— Каму сапаґі карпатські, заліхватські…

— Сорочку, сорочку, з вошима, з вошуночками — безплатноє пріложеніє, як до журналу «Ніва!»

— Гей, у кого табачок, у того й празничок, — налітай!

— Вот она, вот она, ночью работана! (це — про табачниці).

Купували табачниці й усі інші вироби, звичайно, тільки вартові мадяри, спроваджували їх до міста, а там попит на наші вироби щодалі збільшувався, а, значить, почали припливати якісь матеріяльні цінності до табору.