Жiнка його мрiї

Руслан побачив ноги. Він прокинувся, а вже потім побачив ноги. Як завжди, Русланчик усе систематизував. Троє чоловіків ковзали громадною кімнатою Величка. І знову Русланчика вирубило. З приємністю, до сечовипускання, він зрадів пружкому кріслу «лексуса». Цей брунатний довгий коридор нагадував йому ректальну кишку, але це дійсно впливало на юнака благодатно. Хлопці ходили уздовж цієї труби: з низькими лобами, сутулі, з ухильними вовчими поглядами, що часом застрягали на його плечі. Русланчик поманив одного і запропонував секс. Малий, із впалими грудьми, в брудній малиновій майці пацан сказав конкретно: «Пішов на хуй!» Русланчик скипів, не знати чому. Хлопців навколо було багато, і кожен був готовий, але не цей, з вологими безколірними очима, але упертим фатальним поглядом. Інші хихикали, щось вигукували, але Русланчику наче вуха позакладало. Тоді він стиснув у кулак ключі і вдарив йому межи очі, цьому паскудному хлопчиську. Гострі плечі хлопця підскочили, щось загрозливо і страшно, але тихо ляснуло у повітрі. Русланчик швидко повернувся до «лексуса» і погнав на повному газу з велетенської труби.

Він припав до керма і підвів голову тільки тоді, коли труба залишилася у білих пісках лежати коричневою кишкою. Руки у нього бігали кермом. Страх тиснув мимоволі. Напевне, він його вбив. І це єдине, що його тішило. Він знав різницю між цими бомжами і собою. Але від гріха подалі погнав «лексус» швидше. Вже на синій трасі, з паскудно дратівливою кулькою сонця над головою, він зрозумів, що вбив людину. Радісно це зрозумів, наче вчинив щось дивовижне. Нагадувало це почуття, як у дитинстві він захоплювався музикою: класичною й не тільки. Тоді його проймало до екстазу, але швидко не відпускало. І цього разу його довго не відпустить, радо повторював він собі.

Його хилитнуло, і коли він прокинувся, то побачив, що двоє чоловіків у чорних масках стягують його за ноги з ліжка. Русланчик не пручався, тільки дивився своїми дитячими лагідними очиськами на непрошених грубих гостей і повторював: «Що вам треба? Це жарт? Що вам треба? Це жарт?» Нарешті один з трьох не витерпів і вдарив його носаком у щоку, а попав у голову. І Русланчик смикнув головою і торохнувся гучно об підлогу. Все це нападники проробляли мовчки. Так його протягли через усю кімнату до ванної, і дорогою Русланчик обісцявся. Тут йому пригадався сон. Перед тим, як його затягнули до ванної, він пригадав, що там Величко зробив велетенське вікно, з видом на місто, й у вечірню пору перегинав там Русланчика і трахав, а Русланчик милувався маслянистими, жовто-червоними потоками вогнів, що заливали вулиці, провулки, майдани і грифелі будинків. Але у ванній був ще один, також у чорній масці, й у Русланчика йокнуло серце, що все напевне обійдеться, і напевне то просто паскудний сон, інакшого не може бути, ніколи подібне не може трапитися з ним, бо він офігєнно везучий. Третім, із синім слоїком у руках, був карлик з досить широкими плечима як на карлика, великою головою і маленькими ручками. Карлик мав глухий голос, з мінорним попискуванням.

– Хочеш укольчик, ракло? – запитав карлик, показуючи Русланчику слоїк і десятикубовий шприц.

Русланчику зробилося сумно. Його посадили на ванну, і він побачив жовте місто, шпилі, він потягнувся туди поглядом, наче нічого прекраснішого в житті не бачив. О, як він любив це місто. Яка там Венеція, який Париж чи там Нью-Йорк. Ти просто подивись, яке воно згори прекрасне, наше місто, якщо тебе ніхто ззаду не трахає в задницю, навіть з твоєї згоди.

– Ні, не хочу.

Карлик розвів руками.

– В дитинстві ти, напевне, не їв рибний жир.

– Ні, – сказав Русланчик.

– Отож бачу, що ти слабоумний. Буде боляче. Можеш без укольчика. Нічого. Ми просто заклеїмо тобі рота.

Русланчик вертів головою, а потім-таки знову зупинився на жовтій панорамі міста, аби не дивитися на карлика. Несподівано його перегнули, загнали у задницю голку. Карлик дивився на годинник. У Русланчика закрутилося в голові. Почали терпнути ноги, голова зробилася важкою, але він не втратив свідомості, а продовжував дивитися то на вікно, то на ванну, то на куценькі й криві ноги карлика.

– Готово, – сказав карлик, ущипнув за руку Русланчика, але той нічого не відчув. Карлик перепитав: – Сонечко, тобі не боляче?

– Ні, – заворушив дерев’яним язиком Русланчик.

– От і молодець.

І тут Русланчик закричав, але крик той нагадував шипіння і мугикання водночас. Карлик витягнув неквапом із сумки болгарку. Повільно, зі знанням справи увімкнув. Двоє інших завзято перетягнули джгутом руку біля плеча. Русланчик намагався пручатися. Він бився отруєною повітрям рибиною. Один тиснув йому між лопатками. Інший випрямляв руку. Карлик підніс болгарку. Русланчик дивився, як летять шматочки плоті на білу кахлю, кров і кістки. Але до нього не доходило, що це може бути його плоть, його тіло.