Жiнка його мрiї

Відтак вони зайшли у ванну. Майор роззирнувся. Лейтенант відсмикнув занавіску, але гмикнув про себе. Якраз двері знову прочинилися. Рвучко й упевнено штовхнула їх жіноча рука.

– Що ви тут робите? – запитала жінка, що увійшла, і труснула шлейфом якогось ядучого препарату і тонких парфумів.

Її обличчя було по-собачому вродливе, з широко розставленими темними очима, – вилицювате видовжене обличчя, із впалими щоками. Здавалося, що з її очей сипляться іскри. Жінка повела головою, різко і впевнено, глянула на лейтенанта, затримала погляд, потім пройшлася маківкою майора, наче того взагалі не існувало. Майор навіть по-ідіотськи хихикнув у відповідь на той погляд.

– Семене, що ти тут робиш? – повторила жінка низьким грудним голосом. І тільки тоді майор помітив її груди, видовжені, провислі під тягарем двома правильними еліпсами.

– Нам треба, Марі, доказ, – сказав лейтенант, і видно було, що ця жінка не викликала у нього такого захоплення, як у майора. – Я послав Костю за ним.

– Костя блює в кульок.

– Аби не на підлогу, – буркнув лейтенант і швидко відвів очі від Марі.

– Це не тут. Ідіть за мною.

І вони знову пішли. Майор не без задоволення вивчав вузьку, майже тендітну постать жінки. Потім вони наткнулися на напарника, що стояв біля малинового овального, з випуклим сидінням крісла; Костя стояв і тримав на витягнутій руці поліетиленовий кульок з білою биркою на довгій нитці.

– Що, смердить? – запитав лейтенант.

– Не блюзнірствуй, бос, з тобою батько.

Майор зупинився, упершись куцими ногами в блискучий паркет, і так стояв, задерши догори обличчя, наче якась тварина – писка; шматочками скла горіли у темних очах вогники. Так він стояв і дивився у чорне небо, із збитими докупи кремовими передзахідними хмарами. Нарешті він рушив, обігнув лейтенанта, різко і впевнено висмикнув кульок у напарника.

– Що це? Що це? Що це? – кілька разів повторив він.

– Витягни і покажи йому, – сказав лейтенант і присів на краєчок крісла, схрестивши на грудях руки.

– Сам витягай, – Костя демонстративно помахав пальцями проти прогнутого носа. – У нього СНІД. Розумієш, у цієї руки СНІД.

– Чорт. Витягни і покажи, – натиснув лейтенант.

Костя витягнув з кулька руку і гидливо підніс до майора. Марі крутнулася на одній нозі і пішла, і всі вони подивилися їй у спину.

– Що це? – вже спокійно перепитав майор.

– Не що, а хто, – прохрипів Костя, продовжуючи тицяти руку.

– Це нагадує мені руку мого сина, – сказав майор.

– Добре, – лейтенант зважив на Костю, і той сховав руку до кулька. – Лишилося дізнатися, де у нас решта.

– Це вам треба дізнатися, а не мені, – майор пошукав, де сісти, але йому нічого не запропонували.

– Вам така байдужа доля вашого сина? – заговорив лейтенант.

– А ви що, мораліст? – майор упнувся ногами у підлогу, наче готуючись ударити.

– Коли ви востаннє його бачили?

– Тиждень не бачив. Він навіть на похорон матері не з’явився.

– Він був тут. Це помешкання вам незнайоме? – лейтенант усміхнувся, прогнувши шию.

– Ні. Я не пам’ятаю тих місць, де ніколи не був.

– Непрофесійна щось у вас останнім часом пам’ять, майоре, – лейтенант узяв папери і полистав. – Це помешкання капітана Величка. Ага, того самого. У вашого сина з капітаном були, так би мовити, нетрадиційні зв’язки.

– Не моє діло, чим займається син.

– А може, займався? Хто знає, – позіхнув, зовсім природно, напарник.

– Дивно якось воно у вас усе виходить, майоре, – протягнув лейтенант, але тут на його обличчя лягла тінь, так, як тоді, коли змінюється настрій, усупереч натренованій волі.

Нічний купол зашкрябало щось, потім настирливо зашурхотіло, так, як птахи б’ються крилами об скло, коли потрапляють у пастку. Шум затих, а всі чомусь замовкли і сиділи, чекаючи невідомо на що. Нарешті тишу перебило. І пізніше, коли звуки нагадували тріск тельбухів, що їх видирає хтось із нутра ночі, майор автоматично облизнув губи, і скрізь затихло. Майору зробилося сумно, видно було неозброєним оком, що вся його величність знітилася; майор покрутив задом і прислухався з виглядом знавця. Несподівано всі четверо дверей вбиральні вилетіли під напором лайна, і жовті потоки хлинули на підлогу. У цю хвилину скло даху тріснуло і просипалося на голови людям. За осколками чорними стрілами, із щурячим виском влетіли птахи. Птахів було дуже багато, і, можливо, це була одна з причин того, що ніхто не розрізнив їхньої породи. Птахи кричали, як виводок щурів, злими і плакучими голосами. Всі стояли, і ніхто не міг поворухнутися. Можливо, просто не хотіли. Нарешті один, найнахабніший із зграї, птах ухопив дзьобом кульок з рук Кості, і пернаті щезли так швидко, як і з’явилися. Майор підняв ногу, подивився на стікаюче лайно. Поставив, підняв другу. Тільки зараз усі відчули запах, різкий, нестерпний, але кожен знав, що так смердить не каналізація. Принаймні всі подумали саме так, хоча годиною пізніше вони ставили собі одне питання: що це?

* * *

Відтоді, коли майор вийшов на підтоплений сніг, його не полишала одна думка, що хтось або щось втручається в його життя. Це лякало майора більше, ніж лайно на черевиках.