Жiнка його мрiї

– Да, в мученики ти явно не годишся, – констатував як факт карлик і показав Русланчику руку. Русланчик упізнав свої персні і відкрив рота. Повільно перевів погляд і побачив, що на тому місці, де була рука, зараз порожнє місце. Це якимось дивом нагадувало йому кабінет зубного лікаря. Просто й не боляче. Зуб вирвали і показують, який той зуб був паскудний. А потім, після цього, він втратив свідомість.

6

Майор облизнув губи. Звична впевненість здохла і теліпалася десь наприкінці його обідраних нервів. Майор повторив. Але це нічого не дало. Він спостерігав за метушнею людей, які нагадували блискучі личинки. Небо важко лягало на дахи, у голові у нього пролітали думки, чіпляючись одна за одну. Потім він облишив думати, так, як чинив у всіх випадках, коли більше нічого гіршого чекати. З цікавістю почав оглядати будинок. Це нагадувало копію залізничного вокзалу чи метрополітену, а може, те й інше. Дорогі, без смаку меблі, прозорий купол будинку впинався у сфери вилупленим оком. Майор уявив, як можна натягувати когось під таким дахом. На похмілля краще перевертатися на живіт. Перевів погляд на лейтенанта, що стояв напроти червоної, із зеленими розводами стіни і вивчав папери, зігнувшись у знак питання. І майору зробилося неприємно. Нарешті той підвів голову, глянув на майора, привітався і знову нахилився до паперів. Так і стояв обличчям до нього, перегортаючи папери. Криміналісти вишнирювали, наче чортики із шкатулки, щось тицяли йому в руки і відтак продовжували свою роботу.

– Ви тут уперше, майоре? – гукнув він здалеку, не підіймаючи голови від паперів.

Майор кивнув головою, але не був упевненим, що той помітив, і це йому взагалі було ні до чого. Долаючи біль, що протягнувся від очних яблук, сягнув маківки і тугим пучком учепився в потилицю, він уперто спостерігав повільні, майже тобі балерунські, рухи криміналістів. Його вражала порожнеча, наче ти опинився у велетенському клозеті з безкінечними сральними кріселками. Всі стоять і спостерігають, як з твого гузна вилазить лайно. Лейтенант обіперся на крісло. Горбатий ніс, чорне кучерявеньке волосся з високими залисинами. Очі світлі, трохи каламутні і банькаті, ворушкі, як у розумної мавпи. Точно жидок або полукровка, вирішив майор і слухняно поклав руки перед собою.

– Так ви нам не відповіли, – не відриваючись від паперів, сказав лейтенант.

– Я вам уже відповів, – сказав майор.

– Тоді я глухонімий, – і лейтенант упнувся у майора чіпким глузливим поглядом.

– Я знаю, що ви мене не любите. Але… Але здається, що до справи це не має ніякого відношення, – прохрипів майор, прислухаючись до чогось.

– Саме так. У нас є дещо для вас, – лейтенант грайливо забігав очима.

– Слухаю. Це стосується сина?

– Напевне. Пройдіть, будь ласка, у той куток. Як у вас з нервами? Добре? Чудово. Просто чудесно. А от у мене розхиталися. Мені навісили справу, а от нитки ніяк не в’яжуться, – сказав капітан.

– Ви прийшли до влади. Ваші прийшли до влади, от і в’яжіть. А мені і за ґратами буде непогано. Я впевнений. Так. Впевнений, – виголосив майор і зіп’явся на ноги: лейтенант відзначив разючий контраст між сильним тулубом і короткими ногами.

– Чесно кажучи, я нічого проти вас не маю. Зовсім. Я проти того, щоб ви сиділи і вам подібні, але запевняю, що я і не на вашому боці. Я би дуже був потішений, коли б побачив, що ви збираєте у підземному переході пляшки. Або біля сміттєбака, – як вам б’є пику безрідний бомж. А так, для чого сидіти? Є речі страшніші за тюрму. Ви це добре знаєте, майоре, – лейтенант помахав недбало складеними паперами.

– Для чого ви мене покликали? Я не збираюся з вами розводитися про всілякі дурниці, – майор вдихнув у легені повітря.

– Дурниці? Добре. Одне запитання: ви жінок любите, майоре?

– Не ваше діло.

– Я це до того, що синок ваш не любив жінок.

Майор зберігав незворушний вигляд, а може, йому й насправді було начхати, що любив його син, а чого ні. Нарешті він провів у повітрі рукою дугу, чітку, майже реальну.

– Задоволення – одна з недоступних речей у цьому світі, – говорив лейтенант, ковзаючись слизькою підлогою; майор йшов за ним упевнений, з виваженими рухами, навіть опукле черевце не хилиталося, ось так він умів триматися. Лейтенант продовжував, когось підкликаючи помахом руки: – Це як із жінками. Тільки ти наситився, відразу приходить думка, що треба шукати чогось іншого… Агов, Костю, принеси нам доказ… – знову звернувся через плече до майора: – У вас нормально з нервами? Це я просто так сказав. Байдужість завжди добре впливає на нерви.

– Саме так, – підтвердив майор.

– Я вам ось що хотів сказати, майоре. Дуже давно хотів. Про тонку межу між тим і тим. Ну, як би точніше… Жив-був чоловік. Помер. А потім його життя виявилося нікудишнім. Розумієте? В усіх планах. Ну, щоб бути взірцем для когось, комусь. Навіть на паскудну жовту газетьонку і того не набереться. Просто яскрава картинка, але нікудишня. Пшиком усе виявилося. – Лейтенант зупинився, відчинив двері і пропустив уперед майора, але той буркнув: «Після вас».