Жiнка його мрiї

Майор зупинив водія. Жест його був якраз таким, що уособлював силу і впевненість накопиченого досвіду не одного покоління державного чиновництва. Раніш від такого жесту брало морозом, а дівок приском по задниці. Але на лейтенанта це не подіяло. Він стояв надто близько до майора, і це його дратувало: солодкий запах вгодованого і заможного чоловіка.

– У мене є ордер на обшук вашого помешкання, – лейтенант помахав папірцем. – Тільки-но підписано.

– Ага. А до чого тут мій автомобіль? Метро не працює?

– Для Магріба – точно, – лейтенант сховав папірця. Додав: – Давайте поговоримо і… домовимося… Про щось більше… чи менше. У всякому разі, я не хочу лаятися.

Майор дістав сигару, відхилив дверцята, досить вправно, і запросив лейтенанта сідати.

– А що з тим пєдіком?

– Повісився. Чи повісили. Але це поки що не має до моєї розмови ніякого відношення, – сказав лейтенант.

– А що, демократи не люблять голубих? – хихикнув водій.

– Поїхали, – сказав майор.

– Це інша справа, – згодився добродушно водій.

Лейтенант пригнув голову, призупинився так, начебто щось побачив на тому кінці вулиці, але майор напевне знав, що його здивувала переміна погоди; саме це якраз об’єднало їхні думки. Це виключало з поля зору скучного водія, з масивною щелепою, запітнілим чолом.

– Погода, – сказав лейтенант, помовчавши. – Клята погода. Погода змінюється ледь не кожної хвилини.

– Як і події.

Машина рушила. Смуга траси з погаслими ліхтарями. Майже салонний напівморок втиснув майора і лейтенанта в сидіння. Обидва відчули незручність. Їх зараз, наче собак, об’єднували запахи. Відразу все вирівнялося. Смачно пахло дорогою сигарою, і зовсім уже не п’ятизірковим коньяком. Світло залило салон раптово. Так, як це буває у квітні місяці, після березневої пустоти. Лейтенант витягнув фотографії. Майор взяв і швиденько переглянув.

– Вам це про щось говорить?

Майор знову переглянув, так, начебто хотів більше впевнити у своїй правоті лейтенанта, а не тому, що їх не розгледів.

– Ні. Це Лада. Моя дружина. А цю я не знаю, – сказав він.

– Годиться. Але у мене є інформація, що це не ваша дружина, – лейтенант пошукав сигарети, але, напевне, згадав, що кинув курити. – Вірніше, не ваша дружина похована.

– Дивно, – майор не змінився у лиці. – В такому разі, ви можете обслідувати моє помешкання. Але прохання: зробіть це самі. Не…

– Добре… Я вам довіряю… А зараз висадіть мене ось там, – і він указав на самотній ліхтар; його палець вказав прямо на жовте коло, густе і тремтливе, що падало рівно від лампи. Ніхто не здивувався, але ця дорога знову їх вивела майже впритул до кав’ярні для голубих. Тільки водій сказав:

– А це тут завжди така чудасія. Їдеш туди, потрапляєш знову сюди, – гигикнув він.

* * *

Лейтенанту напівпорожня зала нагадувала післяново-річну гулянку. Ртутними плямами бігало світло. Не вистачало серпантину, перекинутих пляшок, блювотини, презервативів і ще чогось. Лейтенант не відривав бокового погляду від вікна. Дійсно – стояв туман. Нічого, – подумав, – людина завжди хоче до чогось дотягнутися і долучитися. Потім він перевів погляд і зустрів десятки нерухомих пар очей. Очі дивилися на нього, і в них стояв тупий страх, як чиста вода у глибоких колодязях. Такий жах буває, коли людина напевне знає, що відступати нікуди: позаду бетонна стіна, попереду безодня. І ніякого виходу. Ілюзія порятунку, як і ілюзія святкового похмілля, розливається банальною, їдкою, як оцет, жовтою калюжею сечі. І приходить кінець. Різкий, як запах жінки після сексуального спустошення, як запах поту переляканого до смерті. Ось чого тут не вистачає. Безвихідь не має запаху. Лейтенант обігнув стійку, але погляди лишилися нерухомими. Магріб ніби сидів навшпиньках. Тіло підвисало, ледь торкаючись пальцями підлоги. Матня у Магріба була розстебнута, і член ще продовжував стирчати. В руках журнал. Шию перетягувала гітарна струна, одним кінцем зачеплена за дверцята шкафчика, що стояв позаду.

– Ти думаєш, що так можна повіситися? – запитав він у напарника, присідаючи біля Магріба, і зі сторони видавалося, ніби він дивиться йому в очі або ніби вони перемовляються.

– Якщо він важить не як гіпопотам, то можна.

– І що наш жопастий інтелектуал читав? – Лейтенант вигнув шию і заглянув у журнал. Одна колонка в журналі була обведена синім.

– Угу. Він цікавився убивствами, – тільки і сказав він.

– Усі зараз цим цікавляться, – сказав напарник.

– Давай чеши до нього на квартиру. А я до Величка. Діла. І повісь пару філерів на хвоста майору. Не подобається все це мені. Порийся в архівах і в документах, в Інтернеті там, щодо нашого генерала, – і попросив одним звичним рухом сигарету. Потім обіперся ліктем об стійку, поставивши тулуб майже паралельно підлозі, поклавши гостре підборіддя на долоню, а двома пальцями демонстративно зачикав, наче ножичками.

Напарник тицьнув сигарету і пішов. Потім він зупинився, всі це запам’ятали, на півдорозі і сказав:

– Туман.

– Ага. Вали звідси.

– Того разу, років з десять, теж був туман. Спочатку вітер, потім туман. А наступного, вже третього дня, затемнення.

– Іди ти…

– Іду. Я просто так.